Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Ця вістка приголомшила Опоку й Кураха. Щойно тепер їм стало ясно, чому Затонський у розмовах з нашими делеґатами не порушував справи Галицької Армії, ні взагалі справи Західньо-Українських Земель.

Шукаючи хоч слабої іскорки надії в цім безвигляднім становищі УГА, Курах спитав Приходька, чи його партія не могла б ужити своїх впливів на користь УГА, на користь Галичини. Але Приходько відповів на це:

«Як окрема партія ми вже не існуємо. Позавчора наші делеґати підписали в Москві договір про злиття партії боротьбістів з большевиками. Відтепер буде діяти в Україні тільки одна партія: комуністична партія большевиків України. А вона є філією російської комуністичної партії».

На запит Кураха, чи не було б добре поїхати делеґатам у Харків і там інтервеніювати перед радянським урядом України, Приходько відповів:

«Шкода праці, такого уряду фактично немає; є звичайна московська експозитура для справ України, а вона робить тільки те, що каже Москва».

Немов для осолодження гіркої правди, Приходько сказав, що він порадиться ще з своїми товаришами. Вночі з Москви вертаються провідники боротьбістів: Полоз, Шумський, Гринько й Блакитний-Елланський. Завтра ввечері має відбутись останнє засідання ЦК боротьбістів перед ліквідацією партії. Можна буде поговорити й про справи Галицької Армії й Галичини. Тому Приходько порадив прийти під кінець засідання ЦК, може ще найдеться якийсь вихід з цієї ситуації. На цьому Курах і Опока попрощалися з Приходьком.

Під важким, гнітючим вражінням від розмови з Приходьком Курах і Опока цілу ніч не могли заснути; вони пошепки говорили до ранку про фатальні новини, що їх почули від Приходька; думали про те, чи говорити про все, що почули секретно, з членами делеґації, чи самим нести цей тягар. Остаточно рішилися втаємничити в цю справу лише Кондрацького, що був представником УГА, а тому повинен знати все, що її стосується, і взяти його на нараду з боротьбістами. Щойно після того вони мали подумати, над тим, як підійти з цими справами до інших членів делеґації.

На Кондрацького ці вістки зробили теж незвичайно гнітюче вражіння. Він, як вояк, не політик, звик трактувати справи безпосередньо, просто, без крутійства. Почувши новини Приходька, він хотів спершу негайно вертатись до УГА, в район Балти, зібрати останки наших сил і вдарити по зрадливих московських окупантах. «Може прийдеться положити голови в нерівному бою, — казав він, — але буде врятована національна честь армії; останеться тільки слава, невмируща слава».

Того дня М. Курах і Опока бігали по Києву, щоб віднайти наших діячів та порадитися з ними в справах УГА, яку вважали за загально-українську проблему. Але ці діячі сиділи тихо, законспіровані, щоб не наразитися на репресії з боку червоних окупантів. Та попри це, обом їм пощастило поговорити з проф. Ол. Грушевським, Ол. і Людмилою Черняхівськими, а через них і з Сергієм Єфремовим, Володимиром Дурдуківським, Віктором Дубровським, проф. Янотою та Миколою Кудрицьким.

З лівих українських діячів вони бачилися з братами Любченками (Панасом і Миколою), Євг. Касяненком, Андрієм Річицьким, Мих. Авдієнком, до яких вони також мали листа від Ковтуновича, приятеля галичан.

Українські патріоти в Києві були відірвані від усього того, що діялося поза червоним фронтом, у Вінниці і в районі розташування наших військ. Для них було дивним і незрозумілим, чому Петлюра зійшов з поля боротьби й виїхав у Польщу, для чого зліквідовано реґулярний фронт і чому ген. Омелянович-Павленко із своєю армією погнався в большевицьке запілля. Питали про прем'єра Мазепу та його уряд, що сталося з галицьким Диктатором Петрушевичем. Про галицькі справи, про трагедію УГА не мали ніякого поняття, а тому все, що почули від нас, дуже здивувало їх і стривожило.

Проф. О. Грушевський і інші діячі, прихильники УНР, дуже осуджували Петлюру за його «втечу» з поля бою, не вірили, щоб з поляками можливо було зговоритися й укласти якийсь корисний для України договір. Хоч би який був цей договір, він не найде прихильного відгомону в Україні, бо поляки були й будуть загарбниками-імперіялістами. Якщо б, одначе, вдалося Петлюрі договоритися з поляками і втягти Польщу в війну з Москвою, то це був би великий успіх і історична заслуга Петлюри. Бо: 1) в боротьбі з москалями ми не були б самотні, 2) через Польщу Україна ввійшла б у контакт з переможними західніми альянтами, які мусіли б піддержати нас у боротьбі з московсько-больщевицькою загрозою для культурного світу.

В такому аспекті належало б Петлюру піддержати, бо — якщо за ним буде в Україні реальна політична сила й армія — це матиме великий вплив на його позицію і значення у Варшаві.

З тих мотивів треба б за всяку ціну вдержати УГА, яка повинна стати центром для організації наших військових сил і дій. Конче треба перевести армію ген. Омеляновича-Павленка з большевицького запілля в район УГА; інакше вона все буде в небезпеці ліквідації червоними військами.

Думки київських патріотів про Денікіна були: цей білий генерал провалився остаточно, і ніхто з його можливих наступників не зможе вже створити такої сили, яка б загрожувала Україні. Діставши добру науку, денікінці й інші білоґвардійці муситимуть респектувати слушні права України, а може й шукатимуть порозуміння з нею для спільної боротьби з червоною загрозою.

Тепер існує одна велика небезпека для України — це московська червона армія. Большевики — це нові будівничі московської імперії. УГА конче мусить зговоритися з большевиками, щоб зберегти свою силу для дальшої боротьби. Навіть коли б довелося Галицькій Армії поступитися де в чому большевикам, вона повинна йти до цього, щоб виграти час. Треба піти на всякі компроміси, підписати всякий договір. У відповідній хвилині цей договір перекреслити, як це роблять самі большевики з усіма договорами й умовами, коли вони стають для них невигідні. З такими контраґентами, як большевики, не приходиться робити ніяких собі скрупулів, бо й вони самі не мають їх щодо своїх партнерів. А УГА мусить мати передишку за всяку ціну.

Міркування українських лівих діячів можна звести до таких пунктів: