Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли ми полишили мерзенний звук стихати позаду, а я вже нічого не усвідомлювала від знесилення, то дозволила собі спіткнутися і впасти. Я перелякалася, що розчавлю свою зубасту ношу, але та, спритна тварюка, встигла відскочити. Я сіла на вогку землю з не таким уже грішним бажанням перевести подих, та відразу була покарана — бісів скрегіт доганяв нас. Я озирнулась у пошуках Дивника і в той самий момент відчула, що це найнахабніше створіння заскочило мені на спину, де надійно закріпилося своїми шістьма лапками. Одна справа тримати Дивника перед собою, тоді є хоч якась можливість контролювати його дії, але носити маленького монстра у себе за плечима я була категорично незгодна. Тваринку ж це, втім, не хвилювало.
Я пересмикнула плечима, після чого почала крутитися в безуспішних намаганнях позбутися тварини. Нарешті я зупинилася спиною до одного з дерев і вирішила побігти на нього задом, щоб Дивник зіскочив. Той розгадав мій задум, злісно захрипів і куснув мене за вухо. Звукова хвиля накотилася і накрила нас. Я знову кинулася навтьоки з шестилапою нечистю на спині. А та ще й підганяла мене тоненьким вищанням.
Нарешті очі мої помітили дві обставини, що дарували надію на спасіння: попереду справа рожевів схід сонця, а прямо за курсом виднілося поле — кінець лісу. Дивник примітив ці чудові деталі середовища раніше за мене, бо виски його ставали чимраз радіснішими. А між тим, завзятий скрегіт насувався на нас і жахливо тиснув на мозок. Власне, яка користь, що ми вибіжимо з лісу, вбивчий звук все одно попрямує за нами.
Ми вискочили (я вибігла, Дивник — виїхав) на галявину, що була вже залита слабким ранковим сонцем. Раптом остання натягнена струна, що пов’язувала волю з тілом, урвалася, і я впала, як підстрелена, на змочену росою траву.
Позаду мене лязкіт зріс до неймовірної сили, докотився до галявини лісу і… обірвався.
Як таке можливо? Що сталося? Хіба можна відрізати звук? Якщо він є там, то чому я його не чую, а якщо його більше нема, то чого він зник на межі лісу?
Я перевернулася на спину (Дивник уже її полишив) і заплющила очі.
15
— Лірино! Лірино!
Який ідіот не дає поспати у вихідний?
— Лірино!
Господи, та це ж балакучі водорості. Треба їх продати тому чоловікові, щоб дав науку. Чого так голосити?
Я різко сіла на ліжку, розплющила очі й верескнула.
На моїх ногах, розклавши по боках шість лап, сиділа чотириока волохата потвора.
Нарешті я отямилася. Ми були на зеленій галявинці, попереду виднілася річечка, далеко за нею — якісь хатки.
«Господи, воно ще й балака!» — подумала я про монстра.
— Лірино!
Це пролунало десь позаду мене. Отже, кричало не звірятко.
— Бурецвіт!
Я скочила на ноги, скинувши монстра, й почала роззиратися.
— Я тут! Бурецвіте!
— Лірино?
— Е… Так?!
— Лірино, стій де стоїш, кричи що-небудь!
— Е… Ля-ля-ля… Агов!
За півхвилини неподалік од мене з лісу вискочив шукач. Вигляд у нього був жалюгідний. Я ледве впізнала свого клієнта. Чи може людина так змінитися за одну ніч?
Брудний одяг парубка виглядав так, ніби якісь дикі створіння намагалися розірвати його власника на шматки. То вже був не одяг, а лахміття. Бурецвіт важко дихав і ледь переставляв ноги. Обличчя його було злим і вбитим одночасно.
— Господи! Якого біса було бігти кудись за цим недоумком? Що це?!
Він мав на увазі монстрика, що ображено (після мого швидкого підйому, внаслідок якого він полетів у траву) бив хвостиком, опускаючи його то зліва, то справа, наче лев.
— Що це?! — повторив шукач, вирячившись на Дивника. Я помітила під розірваною сорочкою Бурецвіта кілька глибоких подряпин на його грудях.
— Це… це якийсь монстр, — кинула я. — Що з тобою сталося?
Хто тебе так?
Він подивився на мене диким поглядом.
— Якийсь монстр? Мене вночі тут ледь не вбив «якийсь монстр»!
— Це не він. І, до речі, я сказала тобі залишатися біля намету. Ти там мав залишатися. Ти там мав залишатися, незважаючи ні на що. Розумієш? Це єдине, що ти мав робити!
— Господи, про що ти говориш? Нам треба забиратися звідси, негайно. Тебе що, не бентежить, що тут розгулюють «якісь монстри»? Що тут ліс скрегоче, а по долині вночі літають зловісні тіні?
— Справді?
— Так. Я не залишатимусь у цьому місці.
— Це місце твоєї мрії, Бурецвіте. Нам треба повертатися до намету. Будемо орієнтуватися за річкою. Там я займуся твоїми пораненнями, ми поснідаємо і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурецвіт, Марія Ряполова», після закриття браузера.