Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

— Лірино, там нічого немає.

— Чого немає? Де?

— Нічого. Ні намету, ні речей, ні картини. Навіть слід від вогнища зник.

Я сіла, тобто впала на гепу.

— Ну, чудово.

Я спіймала співчутливий погляд монстра. «Він нас розуміє? Ні, неможливо».

Бурецвіт дошкандибав до мене і всівся поруч.

— Тобі дуже зле? — спитала я його.

— Так.

— І мені.

Ми помовчали.

— Взагалі-то, я мала на увазі твої подряпини.

— Подряпини, вони подряпини і є. Цей монстр тебе не зачіпав?

— Ні.

— Дивно.

— Він маленький. Я велика.

— Логічно.

— Що тепер?

— Треба позбутися його.

— Що? Як?

Дивник тихенько рикнув, відбіг, кумедно переставляючи лапи, на безпечну відстань і там розташувався до нас задом.

— Я мала на увазі взагалі. Що робити?

— Іти до того селища. Що ж іще?

— А Мереж?

— Хай вибирається, як знає. Чим ми йому зарадимо?

— Що напало на тебе? — я повернула голову і стала розглядати профіль шукача. Сфотографувати — і на альбом депресивної музики.

— Дивна істота… щось середнє між тигром, козою і свинею.

— Справді?

— Вона, мабуть, більше налякати мене хотіла, ніж серйозно зашкодити. Якби знав, то, може, не так би й налякався.

— Я чула крик. Жахливий. Це не ти був?

— Я теж чув. Не я.

— Значить, Мереж. Що ж з ним? Щось дуже кепське, певно. Ти був неправий, Бурецвіте. Вчора. Бачиш, як усе скінчилося.

— По-перше, ще не скінчилося. Коли скінчиться — побачиш, усе буде набагато гірше. По-друге, до чого тут я?

Я не хотіла зараз говорити про це. Мені чогось пригадалася та телефонна розмова, коли Мереж сказав, що хоче накласти на себе руки. Ну, я йому допомогла, звичайно. Таке розкішне самогубство він собі сам не влаштував би.

— Я дуже хочу пити, — промовила я. — Вмираю просто.

— Пішли до річки, вставай. Сама піднімешся?

«Ні», — майнуло в моїй голові.

— Так, — сказала я.

Ми пошкандибали потроху до річки.

— Це ще що?

Виявилося, що дивник знову вирішив подорожувати верхи, але цього разу обрав ширші, а значить, більш комфортабельні плечі Бурецвіта.

— Бісова тварюко, згинь!

Шукач закинув руки собі за голову і вхопив волохате тіло.

Він виглядав, як Мюнхгаузен, що намагається підняти себе у повітря. Бурецвіт завертівся на місці, смикаючи паразита на своїй шиї. Дивник гарчав, міцно тримався та бив шукача хвостом по обличчю.

— Злізь!

Бурецвіт нахилився, спробував стягти звіра вниз. Той вплутався лапкою йому в шевелюру і почав граційними рухами висмикувати по кілька волосків. Бурецвіт завалився на бік, намацав шию звіра і став стискати. Звірятко слабенько заскиглило.

— Бурецвіте, не рипайся, я тобі допоможу.

Я впала на коліна біля них і в першу чергу, правда, зняла руки шукача з шиї Дивника. Після чого відчепила лапки монстра, який не дуже вже й опирався. Скажений звір відразу стрибнув на мене, однією парою лапок охопив шию, інші чотири розклав по плечах, головою притулився до щоки. І завмер у цій непристойно сентиментальній позі. Шукач перекотився так, щоб нас бачити.

— Ну, любиш ти виродків, — сказав він.

— Пішов ти.

16

З річки ми пити не стали, бо вода там була надто брудною. І це не скидалося на суто екологічну проблему — вода була просто чорною, булькала і жахливо смерділа. Ну, тобто, це взагалі була не вода. Ми дібралися до місточка, зображеного на картині, і перелізли (саме так, перейти по ньому було неможливо) на інший берег.

Дивник залишився з нами. Спершу він біг поруч, потім знову заскочив на плечі Бурецвіта. Той спіймав хвіст тварини і став щосили смикати за нього. Дивник вирішив відтягти шукачеві вухо. Поки вони воювали, я всілася на холодну землю. «Ти провідник, провідники постійно втрапляють у халепу. Це нормально, так має бути. Це нормально, що холодно, і що я вмираю від спраги, і відчуваю голод, і ми хтозна-де… Це все так мусить бути. Все нормально».

— Слухайте, — сказала я, — годі.

На той момент Бурецвіт стояв на колінах, однією рукою тримав своє вухо, іншою намагався відірвати монстру хвіст.

Але Дивник мав кількісну перевагу лапок і обробляв одночасно і друге вухо шукача, і його ніс, а двома задніми кінцівками дряпав спину.

Втім, Бурецвіт цього разу переміг. Монстр не витримав відтягання хвоста і зіскочив. Шукач схопив його і заходився бити по вухах, наче капосного кота.

— Бурецвіте…

Мені треба було колись йому сказати.

— Що?

— Я дуже ображена на тебе.

— Я знаю, — байдуже озвався шукач, продовжуючи методично ляскати звірятко по балді.

— Знаєш… Я рада, що ти знаєш.

— Я теж радий.

Дивник жалібно скавучав і намагався вирватися.

— Ти став якийсь дивний, — сказала я.

— Дивний?

— Угу. Такий хам.

Шукач відпустив монстра і повернувся до мене.

— Хам?

— Хам.