Читати книгу - "Білозуб, Джек Лондон"

Коли йому нарешті пощастило відкотитись від неї, він насилу встав, увесь розкуйовджений, змучений і тілом, і духом. Шерсть на ньому висіла клаптями там, де попоходили її зуби. З роззявленої його пащеки вихопився довгий щенячий зойк, що аж за душу брав. Але навіть і це виття не судилось йому скінчити. Наскочивши на нього, Білозуб учепився зубами йому в задню ногу. У Ліп-Ліпа не стало й знаку войовничого запалу, і він, забувши всякий сором, дременув до свого намету. Його колишня жертва не відставала і мчала за ним по п’ятах. На допомогу собачаті вийшли жінки й тільки камінням змогли відігнати оскаженілого, як чорт, Білозуба.

Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кічі вже не втече, і відв’язав її. Радість Білозубова не мала меж. Він весело бігав з матір’ю по таборі, і Ліп-Ліп тримався на поважній відстані. Білозуб не раз наїжувався й набирав войовничого вигляду, але той не приймав виклику. Ліп-Ліп був не дурень, і хоч як йому хотілося помститись, проте він вичікував, коли застукає вовчука самого.

Того самого дня, тільки трохи пізніше, Кічі з Білозубом вибігли на узлісся недалечко від табору. Вовчук крок по крокові звабив сюди матір і, коли вона спинилася, силкувався заманити її далі. Струмок, печера, тихі лісові хащі надили його до себе, і він хотів, щоб мати йшла з ним. Пробігши кілька ступнів, він пристав і озирнувся. Вона не рухалась. Жалібно поскімлюючи, він то зникав серед кущів, то знову з’являвся, потім підбіг до неї, лизнув її морду й знову побіг. Вона стояла на місці. Він зупинився, пильно на неї дивлячись, усією істотою показуючи своє бажання, але коли вона повернула голову й озирнулась на табір, бажання це почало пригасати.

Його ніби щось кликало на волю, геть ізвідси. Мати його також чула цей поклик, але чула також і інший, голосніший поклик - вогню й людини, що на нього з усіх тварин озиваються тільки вовк та дикий собака, ці кревні брати.

Кічі повернулась і поволі потрухцювала до табору. Він тримав її міцніше, ніж дерев’яна ломака, що до неї вона була прив’язана. Невидима таємнича сила богів опанувала її і не пускала. Білозуб сів у холодку під березою і тихо заскавучав. Густий дух сосни, ніжні лісові пахощі нагадували йому про минуле вільне життя перед днями неволі. Але ще він був малий, і його любов до матері була дужча, ніж поклик людини а чи Пустелі. Усе своє коротке життя він залежав від неї, і для нього ще не прийшла пора самостійності, отож він підвівся й невесело потрухцював і собі до табору; дорогою разів два чи три він сідав, починав скавуліти й прислухався до потужного поклику, що все лунав із надрів лісу.

У Пустелі мати недовго буває коло дітей, а під владою людини ще менше. Отак сталося і з Білозубом. Сивий Бобер заборгував індіянинові на ім’я Три Орли. Цей самий індіянин вирушав тепер річкою Макензі проти води аж до Великого Невільничого озера. Шматок червоної матерії, ведмежа шкура, двадцять набоїв та Кічі пішли за борг. Побачивши, що Три Орли посадовив його матір до себе в човен, Білозуб кинувся й собі туди ж. Одним ударом Три Орли шпурнув його назад на землю й відчалив човна. Вовчук скочив у воду й поплив за ним, не слухаючи Сивого Бобра, що кликав його назад. Страх втратити матір був такий великий, що він знехтував навіть покликом людини-бога.

Але боги звикли, щоб їм корились, і розлючений Сивий Бобер метнувся човном навздогін. Догнавши Білозуба, він нагнувся, схопив його за карк і витяг із води. Проте він не пустив його на дно човна, а, тримаючи навису, почав бити. Ну, та й бив же! Рука в індіянина була тяжка і кожен удар дошкульний, а сипав він їх, не жаліючи.

Під градом цих ударів Білозуб метлявся з боку в бік, як зіпсований маятник. Чого тільки він не перечував! Спершу його охопив подив. Потім опав страх, і він почав скавучати після кожного удару. Натомість скоро прийшла лють. Уся його волелюбна вдача ожила: він вискалив зуби й безстрашно гарчав просто в лице розгніваному богові. Той ще більше розгнівався. Удари посипались рясніші, важчі й дошкульніші.

Сивий Бобер не переставав бити, Білозуб не переставав гарчати. Звичайно, так не могло тривати без кінця. Хтось мусив поступитись, і поступився Білозуб. Страх знов опосів його. Це вперше людина так з ним поводиться. Усі випадкові удари, що перепадали йому раніше - дрючком чи каменем,- виглядали на пестощі проти того, що було зараз. Він здався і почав скавучати й вити. На кожен удар відповідав він пронизливим скавучанням; страх перейшов незабаром у жах, і скавучання зіллялося в одне безперервне виття, не зв’язане з ритмом ударів.

Нарешті Сивий Бобер опустив руку. Білозуб, що безпорадно повиснув у повітрі, все скавучав. Це, видимо, задовольнило господаря, і він кидьма шпурнув вовчука на дно човна. Тим часом човен несла бистрінь. Індіянин узявся за весла. Вовчук заважав йому гребти, і він дав йому доброго штовхана. Тут знов озвалася волелюбна вдача Білозуба, і він уп’явся зубами в ногу, взуту в мокасин.

Попередній прочухан видався нічим проти того, що йому влетіло тепер. Гнів Сивого Бобра був жахливий, так само як і страх Білозуба. Цього разу по ньому походила не тільки рука, а й важке весло, і коли нарешті його знову кинуто на дно, він увесь був побитий і все його маленьке тіло страшенно боліло. Сивий Бобер знову штовхнув його ногою, уже навмисне. Але Білозуб не схопив його за ногу. Неволя навчила його ще одного: ніколи, ні за яких обставин не можна кусати свого володаря й пана, бо тіло його священне, і зуби таких, як він, не сміють його поганити. Очевидно, це найтяжчий злочин, якого не можна ні простити, ані забути.

Коли човен черкнувся берега, Білозуб лежав усе так само непорушно й поскиглював тихенько, чекаючи, яка буде воля господарева. Воля ця була така, щоб вовчук вийшов з човна, бо