Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не бракувало й латинських цікавинок та навіть анекдотів, винятки Петрусь вивчав віршами: «Mons, dens, pons, rudens, fons, occidens et oriens sol»[13]. Або ще: «Fer, papaver, ver, cadaver»[14]. І нарешті, коли учень вже знав так-сяк відмінювання іменників, поділ займенників та відмінювання дієслів, вчитель завів його у таку пастку: «Mea mater, mea pater filium tuum lupus est»[15]. І Петрусь попався, але яке ж це було відкриття! Він негайно побіг на дорогу, щоб перед кимось похвалитися або щоб поставити комусь таку саму пастку: «Mea mater, mea pater…». Але кому? Дорога з Буківця була порожня. Та навіть, якби він зустрів випадково якогось подорожнього, ніхто не зрозумів би про що йдеться.
Не менше враження на нього справила і єдина інформація з грецької мови, яку повідомив йому батько: «ICHTHYS»[16], разом із поясненнями, що це абревіатура і знак перших християн. ICHTHYS! — вигукнув Петрусь. Не витримав і побіг вниз до Черемоша, до своїх риб. Він малював на піску рибу і писав: ICHTHYS. Він причаївся над малою затокою і шепотів рибам: ichthys… Але як говорять риби? Рими німі, каже мама. Але ж, де там? Хіба він сам не чув, як якась упіймана, можливо щупаком, форель видала з води жахливий писк. Вони кричать, це напевне, але хто ж їх слухає? Він витягнув рукою з води особливо красиву форель і кинув її на пісок. Форель страшно кидалася, а потім їй вилізли очі. Щось видихнула: ichthys…? Потім погасла і задубіла. Петрусь сам занімів, як риба. Так, вони говорять…? В нього пропало бажання ловити рибу. ICHTHYS.
Уроки з батьком не завжди відбувалися у домі за столом. Дуже часто повторювання уроків відбувалися у кузні. Петрусь чекав коло міха, а батько ніс металевого бруса до вогню. Буркнув: «Потисни». Додав голосніше: «Гостро!». І нарешті: «Гаряче». Вугілля розгоралося, залізо в обценьках розпікалося, коваль ніс його на ковадло, дзвонив молотом і гнув. Петрусь далі чекав коло міха, а батько зненацька від ковадла запитав: «Quid erat in Miltiade?»[17]. Петрусь відповідав від міха: «Cum summa humanitas, tum mira comitas»[18]. Коваль питав знову: «Quis intelligit consilium Pythiae?»[19]. — «Themistocles solum»[20].
Коваль закінчив зі своїм бруском.
— Подай відро з водою.
Петрусь похапцем виконав наказ, залізо сичало у воді, батько відпочивав і запитував знову: «Quid jussit Thrasybulus?»[21]. Відповідь була за Непосом: «Neminem jacentem veste spoliari»[22].
— Віднеси обруч у кут, — наказав батько.
Петрусь тягнув залізо, а потім від коваля до кута долітало чергове запитання: «Quid jurare jussit Hannibali[23]». — «Jurare jussit nunquam se in amicitia cum Romanis fore»[24].
Гірські люди вже давно звиклися з кузнею, з нічною лампою, а з басом у яру ще більше, ніж з Варатином, та по-іншому, бо Варатин шумів весь час поперемінно, а бас залишався незмінним. Втім, невідомо звідки прийшов такий момент, а була це зима на початку 1863 року, що пан коваль зник і кузня замовкла. Але опіка над дорогою збереглася, світло ночами світилося. Після одного чи другого запитання про пана коваля питати перестали. Мабуть, про щось там шепталися, але пастухи і браконьєри старанно приховують свої шепотіння, бо навчились, що не одна голосна біда чи сварка вистрелила із розбовканого шепоту. І якщо в цих шепотах є якісь дурниці, то нехай вони замовкнуть повністю, а якщо — щось розумне, то воно і так залишиться розумним. Пані Савіцька раз і вдруге дала на службу божу, навіть раз передала прохання про службу до латинського костелу у Пістині, аж за Косовом.
За якихось вісім місяців, наприкінці літа, уночі повернувся коваль якимись стежками і попереками через Буковець. Борода жахливо зменшилась, немов її вискубали. Може нерівно відростала після гоління? — Кузня знову працювала. Петрусь чув те й інше, про що батьки розмовляли поміж собою, але не смів розпитувати, бо батько говорив ще менше, не сміявся зовсім, зрештою, він часто полежував на ліжку, хоч і ні на що не скаржився.
У той час молодий дідич з Криворівні, котрий після поразки недавнього повстання все частіше там проїздив, кілька разів провідав Савіцького. Навіть намагався його розговорити щодо справи, про яку більше шепотілися, ніж говорили. А раз запитав його навпростець:
— Пане майстер, чи ви часом думаєте про те, що таке Польща? Що з нею буде?
Савіцький приглядався прискіпливо до молодого пана, поправив бороду, вказав пальцем на свої груди, суворо процитував:
— Iam illis temporibus forties boni pro libertate loque banturquam pugnabant[25].
Дідич більше не запитував.
За час відсутності коваля, син значно підріс. Вони взаємно приглядалися один до одного. Петрусь приглядався до батька уважніше, ходив за ним, немов непомітно охороняв. Батько також дивився по-новому на сина, котрий із підлітка перетворився на юнака. Підчас відпочинку одного разу він промовив від ковадла у напрямку міха:
— Зараз ти мені когось нагадуєш.
— З родини? — запитав, як завжди, несміливо Петрусь.
— Ні, не з родини.
Петрусь не допитувався, а батько дивився на нього далі і продовжував:
— Такого, що довго не пожив, а був найкращим. — Ті, що загинули, найщасливіші. Потисни гостро, гаряче.
Він клав бруска на вугілля, поглядав на сина, немов з-під лоба.
— Ти не коваль.
Син перелякано глянув, бо це було немов закид, а коваль тимчасом заніс залізо на ковадло і дзвонив. Вже від ковадла пояснив:
— Якщо вже майстер, то має бути добрим, це честь, але запродати славу? — ні — це найгірше.
— А як? — тихо запитав Петрусь.
— Слава, — відповів батько.
Петрусь наважився на найсміливіше запитання:
— А зараз що?
— Зараз що, де?
— З того, що було там, зараз?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.