Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Коваль посуворішав:

— Пригадай собі Непоса про Фоціона: Hujus rei militaris memoria est nulla, fama tamen autem magna[26].

Коваль втомився, відпочивав, говорив дещо незрозуміло:

— Розумієш, це є так: ті, що померли, летять за слідом синів, віються так, як орлиця пантрує за тими своїми малими, коли вони вже злітають, по скелях, по ямах.

— Чому?

— Доглядають, пильнують, куди не глянеш — ти не бачиш, а вони поруч. Га, аби лиш вони знали, де ти…

— Не знають?

— Шукають знаними шляхами, а десь на чужині — слід…

— Губиться, чи що?

— Ну, нічого, потисни міх гостро, гостріше…

Він знову розжарював брусок, потім дзвонив дещо бадьоріше, а Петрусь запитував дещо сміливіше:

— То що? Не рухатись з місця?

Коваль дзвонив далі, змушував чекати на відповідь, потім промовив по складах, але знову якось невиразно:

— Згідно з долею, згідно зі славою. Що з того, що на одному й тому ж місці, а знайдуть тебе апатичним, якимось зажуреним. — Батько повернувся з залізом до міха: — Ну, потисни.

І коваль знову повернувся до ковадла, знову дзвонив, а закінчив так:

— Хтозна, може так і краще, вперед, вперед — він поклав розжарене залізо у воду. Залізо сичало, а коваль промовляв дещо голосніше. — Слава! нехай тебе шукають, принаймні мають що знайти.

Петрусь недоречно потиснув міх, вугілля раптово розгорілося, а батько зупинив його рухом руки. Подивився з докором:

— Не треба от так, ти ж не дівчина. Розлучитися мушу і тужити також. Ну, занеси це в кут, воно якесь важке.

Петрусь безвольно потягнувся по брусок, обернений спиною запитав з кута:

— І як?

— Що як? Постав його сторчма, хай буде.

Петрусь повернувся до міха, коваль дивився на нього знову.

— Ти питаєш — як? Чому ж ні? Нарешті зустрінуться, але мусять шукати так довго, як і перед тим.

— Перед тим? Коли?

— До народження, треба заслужити, слава…

— Не близько кружляють?

— Кружляють, кружляють, а якщо ти не відчуваєш, то з тобою щось недобре.

Петрусь почав ходити між міхом і кутом туди і назад, безцільно, все швидше.

— Принеси мені свіжої води напитись, бо гаряче, — сказав батько.

Вже багато років, відколи перебрався у гори, коваль Савіцький знав, що тут завершиться життя, а тепер знав про це тим більше, відколи повернувся. Праця його втомлювала, ноги ставали якимись важкими, він слабнув з дня на день. Після цього всього ще й хороводи зі здоров’ям? Ще цього бракувало? Найкраще, щоб лягти десь відразу. Цвинтар був далеко, в долині коло церкви, у ярі земля камениста. А найгірше, що цей яр такий тісний. Ті Духи хоч би й шукали по світі, хоч би й літали, хоч би й нипали, нюхали — не втиснуться. Навіть вітер не може тут протиснутись. Може й краще? Для чого ж, щоб вони знайшли його такого змарнілого? Зрештою, ані цей гірський край, ані цей яр нічого поганого йому не зробили. Навпаки. Але темно, тісно, важко дихнути.

Тож, коли прийшла весна, Савіцького гнало з дому. А найбільше з яру. Щовечора він сам виходив на прогулянку, в верх до Буківця, туди, де було ширше і просторіше. Однієї ночі потік ричав, як злий звір, роздратований: мало йому всього того, все ще женеться у низ, женеться? — За кілька днів, коли вода спала, потік стогнав ночами:

— Ой, що ж з ним сталося?

А кілька днів потому Варатин тільки зітхав тихо, без зойків, слабий, вичерпаний. Савіцький слухав, вбирав у себе все нові звуки немов чужого потоку, але що ж вдієш — свого. Одного вечора він почув щось таке, що, повернувшись додому, записав у грубій універсальній книзі великими літерами заголовок: «In articulo mortis»[27]. Нижче під ним не написав нічого, бо стара корова, звана Панею Дідичкою, жалібно порикувала зі стайні. Савіцький перервав, виплутав корову і повернувся. Кількома днями пізніше він задрімав по обіді на лаві коло міха і вже не прокинувся. Кузня не осиротіла, бо Петрусь вже виріс настільки, що мати мала опікуна. Коваля закрила мовчанка. Його випадкові висловлювання — кілька, небагато — закрили навіть цю мовчанку.

Юрми людей проводжали коваля спочатку до церкви, а потім на ясенівський цвинтар. Четверо священиків проводили похорон. Священик Пасіонович, парох Ясенова, втяв пам’ятну промову. Хоч тоді ще й не старий, хоч і русин та греко-католицький уніат, він якось не міг полюбити своїх парафіян, бо не міг до них звикнути. Попри переконливі вмовляння дружини, він підозрював їх у поганстві, дорікав їм безбожництвом, іноді навіть розпустою, в основному через суперечливі пісні. Мабуть, через це на проповідях він охоче і надто часто згадував про кінець світу. Через це дивна напруга наростала між духівником і парафіянами. Священик хотів їх виправити і постійно погрожував кінцем світу, а парафіяни байдужіли, бо він їм відбирав сам смак життя і надії. Мало-що проникало від церкви — хіба лиш до дітей, те, що міцне і гарне з літургії, і з символів — а від амвону, від живого слова запального проповідника не одного відштовхувало, особливо мужчин. Парафіяни не могли почути теплого слова поблажливості, розчаровувалися, коли очікували на підтримку і радість від гарних свят. А священик, пронизуваний холодом байдужості і, як він гадав, непоступливості, знеохочувався також. І ставало все гірше, якийсь покритий сірістю мур — все виростав. Так безплідніла церква.

І тут пригадався союзник неочікуваний, бо дозрілий, пан коваль, що мав повагу і авторитет, як у священика, так і серед парафіян. Він вважав ці парафіяльні сутички дитячими вередуваннями. Тому з іще більшим запалом священик виголосив проповідь в пам’ять про коваля.

— «Завжди готові», — волав священик, — таким є предковічне гасло родини Савіцьких. Пан Бог покликав, і пан коваль відразу все покинув. Пан Савіцький сміливо постукав до неба! Там тебе знають, туди тебе негайно впустять. Пане Савіцький, помолися за тутешніх грішників! Гостро! Гаряче! Найменша несправедливість ніколи не впаде на справедливого. Запам’ятайте собі це, люди, це нам залишив пан коваль. Він не був багатим, але залишив великий спадок. Бо чи ж ви собі думаєте, що світ буде крутитися безконечно, якщо не стане справедливих? Ні! Колесо без змазки трісне, пана Савіцького не стало, і кінець світу близький, він от-от. Кайтеся, жалійте через свої гріхи, бо не знаєте ні дня, ні години. А тимчасом, ще перед кінцем, щоранку, щовечора, коли грішна думка, коли грішний язик, коли рука замахнеться до гріха, помоліться за пана коваля і згадайте про нього: сумління і рука. Дай йому, Боже, царство небесне і