Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Тоді виявилося, скільки друзів було у пана коваля Савіцького, і яких. Стара пані дідичка зі Станіславова, неприступна і сурова, прислала спеціальним гонцем посріблений вінок. Ґазди з багатьох віддалених сіл прийшли у значному числі. Було стільки свічок, що дими тяглися за похороном смугами, а натовп був такий, що не один іншому кудли у тисняві підпалив. Баби заводили хором, як по писаному і нестямно, раз на довбушівську ноту, а другий раз на якусь старовіцьку, яка хоч зовсім і не була сумною, але зворушувала людей.

Нанесли Савіцьким дарів незмірно. Потім потроху забули, бо хоч Петрусь і перейняв кузню, його не визнавали за справжнього коваля, тим більше, що він був мовчазний, то хто ж міг знати, чи він нерозторопний чи неприязний до сільських людей, а може просто гоноровий, як це ковальський панич. Через все це було все скрутніше, крім молока, а ще картопля із кам’янистого ґрунту з-над Варатина, картоплі багато, а житній хліб — звідки? Чи може Бог покинув? Ні, бо ось відкрилися бутини у старого пана дідича. Петрусь найнявся на лісові роботи, а у італійців навчився будувати ризи, а у кєрманичів з Русполяни, з угорського боку, — сплавів по воді, — ремесла, яке він полюбив назавжди.

Перш ніж він пішов на службу у лісосіки, ковалиха, з дому Мілевська, родом з Березова, напучувала балуваного одинака:

— Ти будеш коло великих багатств, синочку, сам без директора. Коли б твоя рука полакомилася на чуже — ти її у вогонь! Проти гріхові — так! Бо ти шляхецька дитина.

З матір’ю він завжди розмовляв польською, але відколи записався на лісосіку, появилася так, наче вилізла з-під землі, велика проблема, велика прикрість з відкритою пащекою, яка важко дихала. Як одягтися? Старомодна свитка батька просвічувалася від старості, до того ж була заширокою, тому надавалася вже хіба-що на пам’ятку про старі часи, а зі свого шарапатківського одягу він давно виріс. Але Савіцькі мали багато грубого твердого сукна з ґаздівських подарунків. Досі вони не знали, що з цим робити, але ж для лісосіки, для роботи коло дерева, трісок, шипів і гілок, то якраз це витривале і грубе сукно єдине годиться. Переодягнутися? Чи хтось усвідомлює, що містить у собі це слово? «Перебранець» — одне це слово відразу заплямовує. Перебранка — це вже немилосердне засудження для жінки, як особи розпусної, котра довела свою безсоромність тим, що переодягнулася. А у Савіцьких? Ще одна тиха, сором’язлива подробиця: хтось, хто називається Савіцький, мав би переодягнутися на селянина? Та що тут багато говорити. Доля так захотіла. Хоч мати й розплакалась, та все ж пошили з полотна гуцульський стрій, і Петрусь переодягнувся, не для того, щоб щось з себе вдавати, а щоб вижити. Правду кажучи, було помітно і те, що він і сам був радий, що не буде відрізнятися від інших. Але це не дуже йому допомогло. До нього й надалі не тільки зверталися «паничу», але й говорили про нього як про «панича», і у вирішальних моментах до нього ставилися як до «панича».

У бутині його називали також — «рись». Петрусь-рись, або панич-рись, — так казали. Мабуть, тому, що і в мові і в ході він був тихий, у скоках — швидкий, а з розбігу скакав високо і далеко через загорожі і через води. Ніхто не міг з ним тут порівнятись. Стрункий, світлий, з сірими гостроглядними очима, з розвіяним золотавим волоссям, промовляв з зусиллям, бурмотів більш охоче. Тому про нього говорили: рись скаче, рись муркотить, рись посміхається у вуса. Зате старий канонік Бурачинський, котрий як парох у Криворівні приїжджав часом до каплички на Бистреці, назвав його: єдиний справедливий. Можливо, були і ще на Бистреці справедливі, але старий священик приглянувся до нього і побачив, що Петрусь хоч і молодий, але не любить різких рухів, чи будь-яких перебільшень, до такої міри, що, перемагаючи свою несміливість, коли чув якісь звинувачення чи засудження, негайно і рішуче їх спростовував. Тому молоді колеги по роботі звертались до нього нераз, щоб розсудив якісь дрібні суперечки, хоч і нарікали кожен окремо, що з паничом не годен дійти згоди, бо навіть якби упіймали когось на тому, що той вбив людину, то він завжди скаже: «Почекайте». Петрусь стояв на своєму, що досі нікого не впіймали на злочині, і далі говорив: «Почекайте».

Говорять так: дружба — це не так вже й багато, але й не так і мало, бо інакше світ вже давно б розвалився. На тому місці, де народилася смілива дружба, проростає світ. Дружба між тими, на кому лежить важка праця, адже вони її не звалюють на шию іншим, бо вдень і вночі звідкись здалека на них дивляться такі очі, які пронизують кожного наскрізь і бачать все його нутро. Такі друзі сплять спокійно, у них зовсім немає часу для того, щоб гризти себе ночами з середини, що приятель його не достатньо розуміє, не достатньо йому допомагає, ані для того, щоб снувати проти нього невдячні підозри, недобрі думки. Зате мають достатньо часу для того, щоб разом радіти, спільно святкувати, для того, щоб не отупіти, як ялові воли під ярмом. На такій дружбі був збудований бутин Фоки.

А все ж досить було глянути на побратимів, щоб зрозуміти, наскільки вони відрізняються поміж собою. Фока коренастий, плечистий, Петрусь високий, майже худий. Один чорний, другий світлий, майже білий. Русин і поляк. Правнук родовитих ґаздів, піднесений полонинами понад усяку політику, і панич, збіднілий до меж виживання, жертва політики останньої половини століття. Один — ватра завзята, для якої скрізь знайдеться паливо, другий — скрите у щілинах джерело, але яке витікає з глибини. Світанок, такий, який іноді вистрілює над Ясеновом з-над Писаного Каменю, і сутінок, освітлений якимось заблукалим світлом таким, яке часом буває на заході сонця там, де поєднуються Варатин з Черемошем. Вони були такі різні, але так добре їм було разом.

Петрусь дивився несміливо, запитував коротко, починав говорити, муркотячи щось під носом. Фока питав жваво, відкрито, відповідав охоче. Петрусь сміявся тихо, Фока — сердечно. Коли їм щось не вдавалося, то Петрусь кривився безпорадно, махав рукою розчаровано. Фока зривався і запалювався ще більше. Петрусь не танцював, але хоч вони й не танцювали разом, що було давнім звичаєм для Фоки, у них були інші святкові забави. Фока з задоволенням розповідав, Петрусь слухав, Петрусь співав, а Фока слухав. Вони разом складали пісні, які виконувалися по святах і розходилися