Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Як це — днів?

— Випийте ще. Сьогодні все одно нікуди не підете.

Як лисиця в норі

Вересень 1923 року

То ти тепер узагалі не ходиш до доктора Келлета?

Іззі відкрила емальований портсигар, де акуратним рядком лежали цигарки «Собраніє», і простягнула їй. Іззі з усіма поводилася як із ровесниками. Це лестило, але свідчило радше про її лінощі.

— Мені тринадцять, — сказала Урсула. Як про неї, то це була відповідь на обидва запитання.

— Зараз дорослішають рано. А життя, знаєш-но, буває коротке, — сказала Іззі, виймаючи довгий мундштук із чорного дерева і слонової кістки. Вона роззирнулася у пошуках офіціанта, який підніс би їй запальничку. — Я скучаю за твоїми візитами до Лондона. Пам’ятаєш, як ми ходили на Гарлі-стрит, а тоді в «Савой» на чай? Було весело.

— Я вже рік не ходжу до доктора Келлета. Вони вирішили, що я вилікувалася.

— Ну, і прекрасно. А мене lα famille вважає невиліковною. Звичайно, ти jeune fille bien élevée і не знаєш, як це — бути цапом-відбувайлом і спокутувати гріхи інших.

— Та ні, мені здається, прекрасно я все уявляю.

У суботу після обіду вони зайшли у «Сімпсонс». «Панянки на вигулі», — сказала Іззі. Просто у них на очах їм відрізали великі окрайці яловичини з кров’ю. Мама Міллі, місіс Шоукросс, була вегетаріанкою і, мабуть, обурилася б, забачивши такий кусень м’яса. Г’ю звав місіс Шоукросс (Роберту) богемою, а місіс Ґловер — ненормальною.

Іззі схилилася до юного офіціанта, який метнувся до неї, щоб підкурити.

— Спасибі, любий, — протуркотіла вона і поглянула йому просто у вічі так, що він зашарівся і став точнісінького такого кольору, як м’ясо на тарілці, а тоді відмахнулася байдужим порухом руки і сказала Урсулі: — Le rosbif.

Іззі любила припорошити розмову французькими вкрапленнями. («У юності я пожила в Парижі. І, звісно, під час війни...»).

— А ти говориш французькою?

— Ну, я вчу її у школі. Це не значить, що я нею говорю.

— Ти в нас така цікава, — Іззі глибоко затяглася через мундштук, а тоді надула приголомшливо червоні губки, ніби збиралася зіграти на трубі, і видихнула дим. Кілька чоловіків, які сиділи навколо, зачудовано обернулися. Вона підморгнула Урсулі. — Напевно, déjà vu — це перші французькі слова, які ти вивчила? Бідашечка. Може, ти в дитинстві вдарилася головою. Я, мабуть, таки вдарилася. Що ж, призволяймося, я дуже голодна, а ти? Мені прописали лікувальне голодування, але всьому є якась межа.

Й Іззі взялася пиляти яловичину.

Коли Іззі підібрала Урсулу на платформі в Мерілебоні, то була аж зелена — її «трохи нудило» від устриць і рому («не треба їх мішати») після «розгульної» ночі у клубі на Джермін-стрит. Тепер вона забула про ті устриці і їла так, ніби тиждень і рісочки в роті не мала, хоча завжди заявляла, що мусить «стежити за фігурою». Ще Іззі заявляла, що «бідна як церковна миша», ось тільки грошима розкидалася навсібіч.

А нащо, мовляв, і жити, якщо не можеш погуляти? («У неї не життя, а суцільні гульки», — бурчав Г’ю).

Іззі буцімто мусила себе балувати, аби якось пом’якшити той факт, що «вступила до лав трударів» і заробляє собі на хліб, «барабанячи» на друкарській машинці. «Як її послухати, то можна подумати, що вона вугілля розвантажує», — жовчно кинула Сильвія після рідкісного і доволі напруженого родинного обіду в Лисячому закутку. Коли Іззі поїхала, Сильвія взялася незграбно помагати Бріджит зібрати вустерські фруктові тарелі і сказала:

— Вона все життя меле дурниці, відколи навчилася говорити.

— Це родинна реліквія, — Г’ю втрутився, щоб порятувати тарілки.

Іззі примудрилася влаштуватися в газету («Бозна як», — сказав Г’ю) і тепер писала щотижневі колонки. Її колонка називалася «Пригоди сучасної синьої панчохи» і пояснювала, як воно — бути «незалежною».

— Усі знають, що тепер чоловіків на всіх не вистачає, — сказала вона, терзаючи булочку за столом у стилі Регентства в Лисячому закуті.

— Але ж ти їх десь знаходиш, — пробурмотів Г’ю.

Іззі його мовби й не почула і марнотратно мазюкала хлібець маслом, нехтуючи каторжною працею корови:

— Стільки хлопчиків загинуло. Нічого не вдієш, треба жити, як можемо, без них. Сучасна жінка мусить дбати про себе, не сподіваючись на дім і родину. Вона мусить навчитися бути емоційно, фінансово і, що найважливіше, духовно незалежною. — («Дурниці», — це знову Г’ю). — На Великій війні жертвували собою не тільки чоловіки. — («Тільки вони мертві, а ти ні, всього й різниці», — це вже Сильвія. Крижаним тоном).

— Звісно, — сказала Іззі, свідома того, що біля неї стояла місіс Ґловер з віндзорським супом, — жінки з нижчих класів працювали завжди.

Місіс Ґловер кинула на неї недобрий погляд і міцніше стиснула черпак. («Віндзорський? Смакота, місіс Ґловер. А що ви в нього кладете? Та невже! Як цікаво!»).

— Ми, звісно, рухаємося до позакласового суспільства, — і від адресованої Г’ю ремарки місіс Ґловер зневажливо пирхнула.

— То ти цього тижня більшовичка? — уточнив Г’ю.

— Усі ми тепер більшовики, — легковажно відмахнулася Іззі.

— А ще сидить за моїм столом! — Г’ю розсміявся.

— Ото дурепа, — сказала Сильвія, коли Іззі нарешті рушила на станцію. — І вся розмальована. Ніби на сцену зібралася. Хоча у себе в голові, звісно, вона завжди на сцені. Вона — сама собі театр.

— І ще ця стрижка, — сприкрено докинув Г’ю.

Годі й казати, що Іззі перша серед їхніх знайомих постриглася під каре, і після цього Г’ю заборонив жінкам у своїй родині обстригати волосся. Щойно він сказав своє вагоме батьківське слово, зазвичай несхильна до бунту Памела вирвалася з Війні Шоукросс до міста, і повернулися дівчата вже обстриженими й підголеними. («Так зручніше грати в теніс», — розважливо пояснила Памела). Свої важкі коси Памела зберегла — хтозна, як реліквію чи як трофей.

— Бунт у наших рядах? — спитав Г’ю.

А що ані Г’ю, ані Памела не були схильні до суперечок, на тім розмова і згасла. Коси тепер жили в глибині Памелиного комода.

— Може, колись на щось згодяться, — сказала вона, хоча ніхто в родині не міг уявити, на що.

Сильвія недолюблювала Іззі не лише через