Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

— Ой хлопці! То вам не япошки і не фіни. Дуже тяжкою буде ця війна.

— Та не репетуй, Максиме! Ось побачиш. Через два–три тижні наші будуть у Берліні.

На душі стало прикро:

— Знову ці дорослі випередили нас…

Наші приготування виявились марними. Неквапливо поплівся я додому. Тієї, віковічної пам’яті, дня — 22 червня 1941 року.

Розділ 3

Дев’ятсот сімдесят днів містечко Хмільник перебувало під німецько-фашистським режимом. Два роки вісім місяців і п’ятнадцять діб хмільничан полонила коричнева пошесть, кожного разу пожираючи все більше і більше людських душ. Скільки страждань, поневірянь, страху винесено старими і малими, чоловіками і жінками — людьми, які до кінця свого життя так і не дізнались: за що?

То полонених червоноармійців стріляють, то стріляють комуністів, активістів, то родичів чи просто сусідів комуністів, комсомольців. То стріляють «великих начальників»: голову артілі, завідуючого базою, начальника пошти, уповноваженого коопспілки, агента по заготівлі коноплі, директора дитячою будинку. Стріляють циган, євреїв, хворих з лікарень; періодично роблять облави, виловлюючи людей для роботи в рейху, спорудженню укріплень, ремонту залізничних колій. Кожна з цих спецоперацій починається і закінчується відстрілом якоїсь там кількості «контингенту». Величезна кількість загиблих цього невеличкого містечка вражає ще й тим, що від безпосереднього вогню між протидіючими сторонами гинула невеличка доля відсотку порівняно з тією кількістю, яка загинула під час наведення «нового порядку» на загарбаних землях третього рейху».

Дивна річ! Чим далі від лінії фронту, тим більше гине людей…

Що то за пекельна закономірність? На теренах колишнього СРСР у мирний час розстріляно, закатовано, замордовано, знищено голодоморами 62–65 мільйонів людей.

У Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. найстрашнішій за всю історію людства, загублено 27 мільйонів радянських людей (з урядових відомостей кінця 80‑х років).

Отож, в перші кілька днів хмільничан (дорослих і дітей) опановувала якась нестримна ейфорія. Гучномовці безупинно віщували, як доблесне радянське військо добиває дурнуватих фашистських вояк. Ми, діти, не встигали з одного мітингу на другий, то на площі біля старого базару, то на розі двох–трьох вуличок, то біля будинку райкому. Промовці (хто з військкомату, хто з райкому партії) так енергійно розмахували руками, викрикували з особливим натхненням такі гарні слова–гасла, так образно розказували про героїчні подвиги, що ми не мали ніякого сумніву, що ті подвиги звершили саме ті, хто зараз розповідає про них. Ми, хлопчаки, щиро жалкували, що кровопролитні бойовиська проходять там, далеко; сподіваючись, що, може, нам повезе, може, з якихось глибоких стратегічних міркувань командування зробить так, що те бойовисько перенесеться сюди, ближче до нас. А вже тоді… і ми свого не пропустимо.

Мітинги відбувались все рідше. Згодом їх зовсім не стало. Якось непомітно кудись ділись промовці, а з ними і наш героїзм.

Та все ж один з тих мітингів, мабуть, останній у нашому містечку, запам`ятався на все життя. Запам’ятався перш за все своїм незвичним настроєм, який був створений промовцем. На перехресті двох вулиць, які виходили з міста: одна — то шлях на Старокостянтинів, друга — на Вінницю, зупинилась грузова машина «полуторка». Немолодий вже військовий з шпалами в петлицях, стоячи на площадці кузова з відкритими бортами, помірним голосом, не жестикулюючи руками, розказував про події, які сталися з ним і його частиною сьогодні, вчора, позавчора. Говорив, що ворог сильний, добре вишколений, що війна буде довгою і тяжкою. І по тому як він себе тримав: не граючи інтонацією, тримаючись однією рукою за передплічний пасок, другою притиснув кашкет до стегна. Відчувалося, що він не тільки знає, про що говорить, а й знає, що слід робити сьогодні, завтра і післязавтра…

Люди підходили й підходили. А командир не мітингував, а наче починав тільки–що розмовляти з тими, котрі щойно влились до гурту, водночас, не гублячи вже зв’язку з тими, що слухали його з початку зібрання.

Ось тут, на цьому місці і в цю годину, в спекотний червневий день, я вперше відчув могильний холодний дух, що йде від слова «війна». Натовп потроху розходився. Спочатку порідшали задні ряди, далі втратилась щільність середніх, все ще нерухомим залишалось кільце передніх — то були хлопчаки. Їх тримало тепер вже не те, що вони чули, а те, що вони бачили… Вантажні машини з причепленими до них гарматами, червоноармійці з багнетами, розміреність в руках, в діях учасників цієї колони. Вражала нас зосередженість і вивіреність їхніх дій. Вони дуже мало говорили. Двоє бійців допомогли «оратору» вдягнути кашкета, злізти з вантажівки. Мабуть, він був поранений, покалічений. Бійці поставили на борт лавки, на яких ми щойно сиділи, зайняли місце самі, по «чотири». Та розміреність та розрахованість їхніх рухів сприймалась нами, як абсолютна впевненість в правоті намірів, думок і вчинків. За якоїсь чверть години дещо розкидана військова частина витягнулась в колону. Куди вони рушили, які у них наміри — залишилось для нас незбагненним.

Після цього у містечку та його околицях почалися такі події, що їхній зміст, черговість, підпорядкованість не могли розтлумачуватись за якоюсь виваженістю, поміркованістю, доцільністю. Отож, і наступні мої спогади про цей період теж не будуть мати звичної системи ні в часі, ні в просторі. Просто розповім про ті спалахи в пам’яті за той час.

Постає в спогадах: довга, довга низка запряжених кіньми спеціальних військових підвід, що тягнуться по Вугринівці дорогою на Порубинці, а далі — невідомо куди: чи через Лозову на Вінницький шлях, чи через Березну на Старокостянтинів. Дивно, адже ці дороги ведуть на Захід, а відступати то мають на Схід! А, може, то просто маневр: звільнити шлях для основних частин, або заплутати ворога незрозумілим для нього напрямом відходу. А що за тим криється, хай сам думає. Довжелезна вервечка отих возів зупинилась на дорозі Вугринівка–Порубинці. Коні, пітні та схудлі, намагаються дотягнутись губами до листя бузку, придорожніх реп`яхів, розчавленої копитами травички. Зголоднілі, виснажені, вони подовгу фуркають в піднесену у відрах воду. Втягнувши в себе вологу, роблять перерву: обмахуються хвостами від ґедзів, переступають з ноги на ногу, різко закидаючи головою та струшуючи всім корпусом. Червоноармійці, що сидять на тих візках, похмурі, знесилені і брудні. Пилюка зробила їх всіх