Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Зненацька я замислююсь, що було б, якби цілою країною керували в такий спосіб.

— Саме цього й прагне Радж! — Кет сміється. — Після того як збере докупи всі СЗ і ТЗ, певна річ. — На цих словах вона хитає головою. Вона трохи кепкує з його ідей. — Він склав цілий план, як внести поправку до Конституції. Якщо комусь це й удасться… — Вона знову пирхає від сміху. — А взагалі, то, мабуть, буде не Радж. — Вона сміється, і я приєднуюсь до неї. Еге ж, Радж аж надто запальний для пересічних американців.

Отож я питаю:

— Кому б це вдалося?

— Може, мені. — Кет випинає груди.

Може, й так.

Ми проходимо біля її ділянки — відділу візуалізації даних. Він розташований на низенькому пагорбі — у вигляді кількох збірних модулів, розміщених навколо амфітеатру, кам’яні східці якого збігають униз, до цілого ряду велетенських екранів. Ми зазираємо всередину. На східцях сидять двоє інженерів із ноутбуками на колінах і дивляться на купки бульбашок, поєднаних хвилястими лініями, які плавають на одному з екранів. Щокілька секунд бульбашки застигають на місці, а лінії виструнчуються, ніби волосини, які стають дибки. Потому екран стає червоним. Дівчина-інженерка ледь чутно лається й присувається до екрана свого ноутбука.

— Робочий процес. — Кет знизує плечима.

— Що вони роблять?

— Точно не знаю. Імовірно, щось внутрішнє. Ми переважно працюємо над внутрішніми проектами. — Вона зітхає. — Компанія Google величезна, вона сама по собі споживач. Я здебільшого працюю над візуалізацією, якою потім користуються інші інженери, або маркетологи, або ПМ… — Вона змовкає. — Правду кажучи, мені б дуже хотілося зробити щось таке, що могли б побачити всі! — Вона всміхається так, ніби їй відлягло від душі, коли вона промовила це вголос.

Ми йдемо алеєю з кипарисами на самому краю ґуґлівського містечка — вони відкидають на доріжку чарівні золотисті тіні — і наближаємось до присадкуватої цегляної будівлі без жодної позначки, крім написаного від руки вказівника, причепленого до темних скляних дверей:

КНИЖКОВИЙ СКАНЕР

Усередині приміщення схоже на польовий шпиталь. Там темно й трохи спекотно. Різке світло прожекторів падає на операційний стіл, обрамлений довгими, багатосуглобовими металевими руками. Повітря кусає, ніби сповнене хлоркою. Усюди навколо столу лежать книжки, стоси книжок, нагромаджені на металеві возики. Там великі книжки і маленькі, бестселери і старі фоліанти, які пасували б до полиць Пенумбри. Я помічаю Дешила Гемметта.

Книжковим сканером оперує довготелесий ґуґлівець на ім’я Джад. У нього ідеально трикутний ніс над кошлатою каштановою бородою. Він нагадує мені грецького філософа. Може, річ у його сандалях.

— Вітаю, ласкаво просимо. — Хлопець усміхається, тисне руку Кет, а тоді мені. — Радий бачити в себе представника відділу візуалізації. А ти…? — Він міряє мене поглядом, здійнявши брови.

— Я не ґуґлівець, — зізнаюсь я. — Я працюю в старій книгарні.

— О, круто, — вигукує Джад, але раптом похмурніє. — Тобто мені дуже шкода, вибачайте.

— За що?

— Ну, за те, що витісняємо вас із ринку, — каже він цілком буденним тоном.

— Кого це ви витісняєте?

— Книгарні?..

Точно. До цього часу я не вважав себе частиною книжкового бізнесу. Книгарня Пенумбри видається чимось геть химерним. Проте… я таки продаю книжки. Я запустив рекламну кампанію від Google, розраховану на залучення потенційних книгоманів. Раптом до мене дійшло: я торгую книжками.

Джад продовжує:

— Я веду до того, що, тільки-но ми все перескануємо й в усіх з’являться дешеві читалки… більше ніхто не потребуватиме книга­рень, хіба ні?

— То це така бізнес-модель? — питаю я й киваю в бік сканера. — Продавати електронні книжки?

— У нас немає конкретної бізнес-моделі. — Джад знизує плечима. — Вона нам не потрібна. Ми добряче заробляємо на рекламі. Можна сказати, що реклама покриває всі наші витрати. — Він повертається до Кет. — Я правильно кажу? Навіть якщо ми заробимо, скажімо, п’ять… мільйонів… доларів… (Він не був певен, чи це звучить як багато грошей. Офіційно заявляю: ще й як багато!) …цього ніхто навіть не помітить. Он там, — він махає довгою рукою кудись у бік центральної частини ґуґлівського містечка, — вони зароблять стільки всього за двадцять хвилин.

Це звучить якось аж надто гнітюче. Якби я міг заробити п’ять мільйонів доларів, торгуючи книжками, я б звелів носити мене в паланкіні, зробленому з перших видань «Хроніки Співочих Драконів».

— Авжеж, десь так воно і є, — киває Кет, — але це навіть добре. Це дає нам свободу. Ми можемо займатися довготривалими проектами. Можемо інвестувати в щось таке. — Вона наближається до сканера на освітленому столі, до його довгих металевих рук. Її очі широко розкриті, вони виблискують у світлі прожекторів. — Ти тільки поглянь.

— Хай там як, вибачай, — тихенько каже мені Джад.

— Та все в нас буде добре, — відповідаю я. — Людям досі подобається запах книжок.

До того ж, Джадів сканер — не єдиний проект зі щедрим фінансуванням. У Пенумбри теж є покровитель.

Я витягаю з торби журнал і передаю його Джадові.

— Ось мій пацієнт.

Хлопець роздивляється його під світлом прожектора.

— Гарна книжка, — довгими пальцями він гладить тиснення на палітурці. — Що це таке?

— Особистий щоденник. — По хвилі додаю: — Дуже особистий.

Він обережно розкриває журнал і закріплює передню й задню палітурки зігнутими під прямим кутом металевими рамами. Тут не ламають корінців. Потому він кладе раму на стіл і затискає її чотирма скобами. Нарешті задля перевірки він пробує поторсати журнал — рама та її пацієнт надійно зафіксовані. Журнал пристебнутий, як льотчик-випробувач чи манекен для краш-тестів.

Джад відганяє нас від сканера.

— Стійте за нею, — він указує на жовту лінію на підлозі. — Руки дуже гострі.

Його довгі пальці вистукують по клавіатурі за стіною пласких моніторів. Кімнатою котиться низький гуркіт, тоді лунає попереджувальний сигнал, і книжковий сканер миттю береться до роботи. Прожектори пульсують, перетворюючи все навколо на сповільнене кіно. Кадр