Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

«Я не знаю тебе, — подумала вона. — Проте знаю цю мить. Я її вже пережила».

А тоді зрозуміла, що це не так. Цю мить пережила її мати. Це був повтор фотографії її матері приблизно в тому ж місці, у барі зі схожим плануванням, у схожому освітленні тридцять один рік тому. Вона, як і її мати, відсутнім поглядом глипала на пляшки. Тутешній бармен, як і бармен на знімку, оплачував замовлення, повернувшись до неї спиною. Його очі відображались у дзеркалі. Її очі відображались у дзеркалі.

«Пошукай себе в його очах», — сказала її мати.

«Рейчел у дзеркалі», — сказав Джеремі.

Бармен приніс їй чек. Рейчел додала чайових і підписала його.

Вона зоставила горілку недопитою на стійці й побігла додому. Зайшла до своєї спальні й відкрила коробку з-під взуття, у якій було повно фотографій. Фото з бару у Східному Балтиморі лежали у верхній частині купи — там, де вони із Джеремі залишили їх улітку два роки тому. Рейчел слідом за матір’ю поглянула на дзеркало за пляшками з віскі, туди, куди насправді дивилась Елізабет, на те, що сповнило вираз її обличчя напруженням і еротизмом.

Над касою виднілося лице бармена, який дивився просто в очі Елізабет. Зелень його очей була така бліда, що мало не переходила в сірість.

Рейчел віднесла фотографію до свого дзеркала в убиральні. Підняла її до своєї голови. Його очі були її очима: той самий колір, та сама форма.

— Ну, блін… — мовила вона. — Здрастуй, тату.

8

Граніт

Рейчел гадала, що того бару вже давно не існує, та варто їй було заґуґлити «Бар У Майло Східний Балтимор», як той миттю відобразився в неї на моніторі разом із купою фотографій. Бар дещо змінився: у цегляній стіні з боку вулиці з’явилося три великих вікна, освітлення стало м’якіше, касу було комп’ютеризовано, а табурети тепер мали спинки й ошатні підлокітники; проте за барною стійкою висіло те саме дзеркало, а пляшки там стояли в такій самій послідовності. Прапорець «Балтимор колтс» на стіні замінили прапорцем «Балтимор рейвенс».

Рейчел зателефонувала й попросила дати слухавку власникові.

Підійшовши до телефону, він сказав:

— Ронні слухає.

Вона пояснила, що працює репортеркою на Шостому каналі, не сказавши, на якому саме шостому каналі, не сказавши, що працює над певним матеріалом. Зазвичай, коли вона називалася репортеркою, перед нею миттю відчинялися чи зачинялися двері; у будь-якому разі їй, як правило, не доводилося гаяти часу на подальші пояснення.

— Ронні, я намагаюся відшукати бармена, який працював у барі «У Майло» 1979 року. І подумала, чи немає у вас тогочасних записів про найманих працівників, якими ви б могли поділитися.

— Бармен у сімдесят дев’ятому? — сказав він. — Ну, то, напевно, був Лі, але дайте-но мені перепитати в батька.

— Лі? — повторила вона, та він уже поклав слухавку. Кілька хвилин вона не чула майже нічого — мабуть, вони розмовляли десь далеко від слухавки, хто його зна, — та відтак почула, як до телефону наближаються чиїсь кроки, а тоді його із шурхотом підняли зі стійки.

— Це Майло.

Рипливий голос, а тоді — важке, шумне дихання через ніздрі.

— Той самий Майло?

— Так, так. Чого треба?

— Я хотіла зв’язатися з чоловіком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лі.

— Він тоді працював на нас.

— І ви його пам’ятаєте?

— Ну так, він пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять років. Пішов років із вісім тому.

— І він тоді був там єдиним барменом?

— Ні, але був головним. За стійкою потроху працювали я, моя покійна дружина та старий Гарольд, який тоді саме впадав у маразм. Тепер зрозуміли?

— Ви знаєте, де можна знайти Лі?

— А може, скажете, чому ви про це питаєте, міс?..

— Чайлдс.

— Міс Чайлдс. Може, скажете, чому цікавитеся Лі?

Їй не спадало на думку жодної причини збрехати, тож вона сказала йому:

— Можливо, він знав мою матір.

— Лі знав багатьох жінок.

Вона пішла ва-банк.

— Можливо, він був моїм батьком.

Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.

— Скільки вам років? — урешті спитав він.

— Тридцять один.

— Що ж, — повільно проказав Майло, — тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками — здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.

Знову дихання.

Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.

— Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…

— Він помер.

Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.

— Він помер?

Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.

— Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.

— Як?

— Від серцевого нападу.

— Він же був молодий.

— П’ятдесят три роки, — сказав Майло. — Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.

— Яке в нього було повне ім’я?

— Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас — ось у чому проблема.

— А якби ви мене знали, було б краще?

— Однозначно.

Наступного ранку Рейчел поїхала потягом зі станції Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очі дівчині студентського віку, повз яку йшла на платформі, і дівчина вирячила очі, раптом упізнавши її. До кінця платформи Рейчел ішла повісивши голову. Стала поряд із немолодим паном у сірому костюмі. Він нагородив її смутною усмішкою і продовжив читати «Блумберґ маркетс». Вона не могла зрозуміти, звідки в його усмішці смуток: він її шкодує чи просто схильний сумно всміхатися.

Рейчел сіла в потяг без подальших пригод, відшукавши місце в задній