Читати книгу - "Чорний хліб"

Може, хтось зі знайомих — Лилєкей придивилася й сторопіла. Це була Теюттінова дружина — так, вона. Старий шрам тягнувся через її лоб, перетинаючи закрите око — наслідок одного невдалого полювання. Як же її звати? Щось про літо в імені було.

— Тьотя Іра, здрастуйте, — привіталася Лєна, не розуміючи їхньої особистої історії. Та яка Іра, як же ж вони перелаштувалися, забувши старі імена! Так і не згадавши, як звати ту, яку вона лишила без чоловіка, Лилєкей трохи кивнула головою, вітаючись. Теюттінова вдовиця підтягнула онучку, мабуть, онучку, до себе й з відвертою ненавистю вирячилася на колишню сусідку.

Лєна нічого не зрозуміла, але про всяк випадок схопила набагато старшу сестру під лікоть і потягнула далі. Але Лилєкей не втрималася, озирнулася. Ця Іра, нехай вже буде Іра, дивилася їй услід, але замість ненависті в її оці було вже щось інше. Вона поправила на дівчинці капелюха й посміхнулася — в мене є онука, а в тебе? Дивись, Лилєкей, може, ти й вбила мого чоловіка, але врешті найважливіше програла саме ти.

Лилєкей ішла далі й не здавалася, продовжуючи німий діалог — так, у тебе є онука, але ти, як й усі жінки на березі, нікуди звідти не виходила! Ніколи! Все життя мовчала й гризла свою кістку! І Лилєкей завжди для них була жінкою-чоловіком, жінкою-воїтелькою, яка йшла туди, куди вважала за необхідне! Тож бійся, дурепо, всі твої надії вже позаду, як останній караван кораблів, що пішов на Велику землю напередодні зими.

Руслан відразу прокинувся, щойно вони зайшли. Лєна нічого йому не сказала — лишивши Лилєкей грітися біля вогнища, вона жваво почала збирати на стіл. Чоловік підійшов і поставив перед розгубленою родичкою банку з піском.

— Навіщо? Я вірю, — роздратовано сказала Лилєкей: вона ще відходила від зустрічі з кривою дружиною Теюттіна.

Руслан мовчки відкрутив кришку, засунув п’ятірню всередину, покопирсався там і витягнув маленького мішечка. Розгорнув його й дістав звідти папірець, згорнутий у кілька разів.

— Ось іще, мало не забув, — сказав він і пішов до ліжка.

Лилєкей розгорнула той жовтий аркуш і побачила, що він весь списаний дрібними літерами.

— Що там? — спитала вона втомлено. Лєна підійшла, взяла папірець, повернулася до світла:

— Так, тут написано: Савін Олександр Якович, 1965 року народження, Таш-та-гоп, ні, Таш-та-гол Кемеровської області, і Дяченко Олег Тарасович, 1967 року народження, Первомайськ Миколаївської області.

Нутрощі наче опалило вогнем, Лилєкей посунулася вбік, аби бачити Русланове обличчя, і спитала голосом, який знову задрижчав:

— Це вони?

— Вони. Юра просив передати, — відповів той і перевернувся на другий бік.

9

Краще було б їй узяти того старого вовка… Дорогою вона зустріла пастуха, який пас оленів у долині, той розповів, що з місяць тому до них прибився якийсь хворий вовк — усе шкутильгає неподалік, вичікуючи, що хтось у стаді ослабне. Пастух би й без Лилєкей його вбив, але старий вовк був запорукою того, що до них не прийдуть інші. Нехай ходить — все одно скоро їм іти додому, весна от-от розпочнеться.

Все це виглядало дурнею — Лилєкей вважала, що молодим вовкам усе одно, на те вони й молоді — спочатку з’їдять старого родича, а потім візьмуться за стадо. Та в чужих місцях чужі правила, і вона пішла далі, хоча здобич була тут, буквально під рукою.

Щойно вітри постихали, а сніг почав м’якшати, го­туючись танути, вона вирушила пройтися вглиб тундри. І мріяла про це багато років, і треба було перевірити все одразу — око, руку, ноги, приціл та карабін. Взяла в дільничного1 дозвіл на полювання, заодно й розпитала в нього про старих знайомих — Аслама, Чижова, Альбіну. Нікого з них він не знав — померли або, швидше за все, повернулися туди, де тепло живеться. Отримала офіційний дозвіл і тоді вже вирушила, а то хтозна, що їй пришиють, як раптом зустрінуть зі зброєю. Якісь додіки шукатимуть кості мамонта й стукануть уповноваженому про бабусю з гвинтівкою.

Дільничний, коли ставив на облік, побажав їй не помилятися у важливих моментах, а зброя — найважливіший з усіх. Жила б вона на материку, дозволу їй ніхто би вже не дав, але тут зброя є в кожного, а вовки деруть усе, що хочуть. Зараз за одну шкуру дають, разом із премією, тисячу двісті рублів — смішні ціни, чого ж вони тоді дивуються, що полярних вовків усе більшає й більшає?

Їй потрібна була практика й перевірка себе, а гроші… Як з’ясу­валося, це таке приємне відчуття, коли гроші тобі не потрібні! Піску лишилося ще багато — Руслан продав десь поло­вину банки, приніс сто тисяч рублів. Лилєкей, звичайно, дала їм трошки. Взяли, дякували, купили нову ковдру з подушками.

Приходячи до тями після зони, вона їла і спала досхочу, часто згадувала минуле. Від постійної ситості так розслабилася, що знову закурила. Тоді, відразу після арешту, вона швидко зрозуміла, що ця звичка — гачок, на якому тримають багатьох у тюрмі. Хочеш курити — на, але зроби щось навзаєм. Вона не жадала робити нічого для цих людей, тому подарувала на пересилці люльку чи не останній землячці, яку побачила, — і як відрізало.

Відтоді іноді відчувала потребу, але тільки для кайфу — от побачить, як у телевізорі хтось красиво курить, і самій відразу кортить. Щойно Руслан приніс гроші — пішла до магазину й купила собі блок «Мальборо», його в кіно чомусь курили особливо красиво. Вийшла тоді на берег, затягнулася й наче помолоділа.

Може, вже б і поїхала звідси, та паспорт тримав: поки здала документи, поки мусори перевіряли, пересилаючи одне одному довідки, — вже третій місяць закінчувався, скоро вийде термін тимчасового посвідчення. А без пас­порта, як вона вже зрозуміла, у цій країні нікуди не доїдеш і нічого не доробиш. Та й до початку роботи непогано б пересвідчитися, що вона не забула, як поводитися зі зброєю.

Ножа покидала в дрова — не відразу, але почав устромлятися, чотири рази з п’яти заходив. Бувало й краще, але бувало і ніяк. Тепер от карабін знову тягнув плече і треба було себе знов перевірити. Юра, молодець, пройшовся мастилом там, де треба, хто б пройшовся по ній самій…

Пастух зі стадом лишився в долині, а Лилєкей замість того, щоби підстрелити оленя десь неподалік і заспокоїтися, довго йшла на південь у пошуку вовків, послухавшись старого дурня. Добре, хоч зміняла в нього шмат оленини на приваду, віддала за це пачку цигарок.

Нарешті побачила сліди зграї десь із трьох-чотирьох дорослих вовків, наліпила зі снігу невеличку тумбу, поклала на неї шмат оленини, встромила гілку для орієнтиру. Все як колись — відійшла так, щоби вітер дув в обличчя, і залягла на пригорку, серед кущів. У півсутінках зимового дня вона ледве бачила в прицілі той прикорм під гілкою, але як вирішила — роби.

Лежала на кухлянці, дивилася в приціл та вкотре думала про Америку. От, припустимо, в неї все вийде — і головні борги закриє, і побічні. Може, дійсно їй взяти Лєну, Руслана і пісок та