BooksUkraine.com » Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

267
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: Інше / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 63
Перейти на сторінку:
спробувати переїхати через велику протоку? Якщо не брешуть, родині там відразу дають будинок і два роки платять якісь гроші, щоби прижилися.

Хто за цей час витримує — лишається. І не жаліється. Можна хоча б спробувати. Спробувати ще пожити. Тепер, між іншим, для цього не треба йти пішки через… Перший вовк, величезний білий самець довжиною з людину середнього зросту, показався на галявині.

Обережно поглядаючи навколо, він наближався до купки снігу, на якій вона розклала приваду. Трохи згодом на галя­вину вийшла біла вовчиця, але не пішла далі, а зупинилася в кущах. Перевівши приціл праворуч, Лилєкей побачила, що самець уже підходить до м’яса, він якраз відкрився боком, якщо чекати ще, він…

Постріл віддався купою знайомих відчуттів — звуком, віддачею, запахом. І бажанням відразу повернутися поглядом до цілі. Якої не було — вовк щезнув. Погляд ліворуч — вовчиці теж немає. Промазала.

До них було метрів триста, вона брала звіра на значно більших відстанях. І частіше за все била під лопатку, як треба. Навіть тоді, коли було ще темніше, ніж зараз. Тільки от коли ж це було востаннє? Лилєкей кволо піднялася й пішла додому, навіть не підхопивши приманку — нехай потім з’їдять, буде їм компенсація за переляк. За нею вони не підуть — навчені.

Сумною видалася зворотна дорога — спеціально оминула того діда зі стадом, тільки щоб ні з ким не розмовляти, та довго, години чотири, йшла до свого берега, важко підіймаючись на схили й так само важко і невпевнено спускаючись із них. Нічого-нічого, тут як з ножем — треба постріляти десь по деревах, час іще є.

І треба, як каже Руслан, з’їздити в місто, зробити собі окуляри. Стільки років за клятою машинкою, вона вже ледь бачить, і восьмикратний приціл, дивіться, не допомагає. А в окулярах вона бачитиме як раніше. Треба буде тільки потренуватися, аби не битися цими окулярами об приціл при пострілі.

«Чвірк-чвірк», — почулося збоку. Лилєкей ще тільки поверталася на звук, аж пам’ять підказала — євражка. Сміється, падлюка. Не те щоби прямо з неї, взагалі сміється. Ось вона, темна риска на схилі, вилізла з нірки, дивиться — а чи не та це Лилєкей, що тоді…

Цього разу постріл вдався — вона це знала одразу, не встигла й подумати, як пам’ять усе зробила сама, навскидь. Важка куля рознесла звірятко вщент, там немає на що дивитися, хіба що використати це криваве шмаття як приманку для іншого звіра. Хоча в неї попереду були інші звірі, яких і підманювати доведеться по-іншому. Інші звірі та давні борги.

Частина четверта

1

Кіно було таке: хороша молода дівчина з білим волоссям вирішила помститися колишньому другу свого тата, який забрав у її родини фірму. Вона взяла біля метро купу безкоштовних газет, прийшла до негідника додому, подзвонила у двері й удала з себе поштарку — попросила розписатися, а сама вистрелила тому в голову з пістолета і пішла собі з газетами.

Потім, щоправда, хороший міліціонер її розкрив, але полюбив і вирішив не здавати в тюрму, бо вважав, що вона права. Ну, то вже таке, зараз кінцівка того фільму мало ціка­вила Лилєкей. А от ідея з поштаркою спливла в пам’яті та здалася вкрай цікавою…

Вона знову опинилася в аеропорті Хабаровська, але цього разу обійшлося без літака — зі зброєю її б заарештували відразу. Руслан сказав, що зараз там такі телевізори, що вмить бачать небезпечне залізо, навіть під одягом чи в сумці. Тому він домовився з хлопцями, які їхали на південь колоною, підбираючи вахтовиків та якийсь вантаж.

Лилєкей надали місце в автобусі, навіть дозволили лягти на задньому сидінні. Годували разом з усіма ввечері, а вдень роздавали сухпай. Розібраний карабін вона загорнула у кухлянку, щоб не клацав, та тримала в рюкзаку, який поклала собі під голову, — не підберешся.

За ці роки він потемнів і з яскраво-помаранчевого став криваво-багровим, довгенько ж довелося йому чекати на першу подорож. Але ж вони знову возз’єдналися, і Лилєкей бачила в тому добрий знак — у того, хто чогось сильно хоче, все вийде, хоч і не одразу.

Так цілими днями вона й лежала на боку, дивлячись у вік­но. За ним починалася весна, яку Лилєкей бачила вже значно краще за зиму — справила собі окуляри, тепер от звикала до них і все боялася розчавити в дорозі.

Руслан казав, що простіше за все було б долетіти до Москви, а звідти вже потягом, але для цих справ їй була потрібна зброя, та й сподобалося подорожувати, чого вже тут затуляти правду від сонця? Їй все було цікаво, і кожна несподіванка за вікном так приємно смакувала, наче тортик, який на зоні давали на Восьме березня. Так подумати — все її життя після звільнення й було суцільним тортиком, суцільним Восьмим березня. Ну, якщо не зважати на дрібниці.

Десь за тиждень колона поїхала далі, висадивши її в Хаба­ровську. Вона подумала-подумала і знайшла автобус, який ішов до аеропорту. Той вусань, звичайно, сидів у кафе з журналом — підійшла, подарувала шмат кети, він почав голосно знущатися з подарунка, бо в них самих тут повно червоної риби, але забрав. Виходить, бувають і приємні борги.

Квитки в неї були на весь маршрут в один бік — Руслан усе купив на її новенький паспорт. Знов пройшлася тією ж вулицею, посиділа на вокзалі, а ввечері вже чекав потяг. Серце сподівалося на зустріч із Валентиною, та де там — у вагоні був за провідника похмурий чоловік, який їй відразу не сподобався. Про всяк випадок пройшла весь потяг — ані Валентини, ані знайомого начальника.

Проте з квитком, ще й на нижній полиці, їхалося значно краще — ніхто її не чіпав, усі дні вона сиділа й дивилася у віконечко, попиваючи чайочок, заварений так, як треба. Воно, звичайно, і кіно не завадило б, по старій пам’яті, але й без нього їхалося приємно.

У Кемерові зійшла, пересіла на нічний потяг до Новокузнецька, а там відразу електричка на Таштагол, усе просто і зрозуміло — ну, за наявності паспорта і квитків, що куплені заздалегідь. На вокзалах часто траплялися люди, які хотіли допомогти бабусі нести червоний рюкзак, та вона нікому його не давала — береженого Бог береже, як казали на зоні невіруючі.

Таштагол був трохи більший за Анадир, але значно менший за Хабаровськ. За словами Руслана, який і тут допоміг, Савіних у базі там було багато, проте Олександр Якович значився лише один. Лилєкей записала адресу великими літерами на окремому аркуші і тримала його в мішечку на шиї разом з паспортом, квитками й пакуночком з піском.

В останній електричці було повно людей. Лилєкей ще на вокзалі шукала місце біля вікна, та всі були зайняті. От спізнилася на кілька хвилин, і все — тепер їдеш у проході. Треба на майбутнє запам’ятати — в таких потягах квитків з місцями немає, мусиш приходити заздалегідь.

Вона заплющила очі, аби не бачити озвірілого біча, який визирався на неї від початку дороги, ніби не бачив таких облич ніколи. Що західніше, то менше траплялося людей з вузькими очима, і Лилєкей вирішила, що слід купити чорні окуляри, ніби від сонця, тому що в її прозорих очей не приховаєш,

1 ... 24 25 26 ... 63
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"