Читати книгу - "Що сказано"

Вєра була цілковито відданою Петрові. Вона ділила з ним ліжко, працю і думки. Навіть готова була ділити з ним його сліпоту.

Одного вечора Бо, вбраний у костюм коника-стрибунця, зайшов до темної вітальні. Коли ввімкнув світло, побачив на канапі Сліпого Петра і тету Вєру, які трималися за руки.

— Чому ви не ввімкнули світло? — запитав він Вєру.

— Я хотіла побачити, як то жити як він, у темряві.

Після них потяглися інші гості.

Щойно встигали зайву кімнату на горищі провітрити, замінити простирадла, витерти кружальце від склянки, в якій остання гостя вимочувала штучні зуби, і вкинути у відро з помиями всілякі недоїдки — попкорн, яблука і сушені сливи, загорнуті в носовички, — як знову лунав дзвоник.

Гості наче змовилися їсти Аркадієві харчі і пити його віскі. Аркадій і Ластівка щораз наливали склянки і цілоденно гасали між хатою та бакалійною крамницею «А&Р».

Коли погода була гарна, всі висипали на задній двір, під шовковицю. Адріана Бенко співала, Павло Горак пригравав на акордеоні. Мовчазна Наталка сиділа в розкладному кріслі та згадувала акордеоніста, який бозна-скільки років тому дозволив їй торкнутися клавіш свого інструмента.

Дерева прислухались до балачок емігрантів.

— Визволили Гаврилюка, чули? Так, історик-дисидент, так. Він зараз у Франції. Біля Парижа. Кажуть, він трохи схиблений. Може, тому й відпустили. Начебто він готує цілу армію. Ґаґарін і Шепард сягають зірок, а наш старий роздає хлопчакам швейцарські армійські ножики та іграшкові пістолети і водить їх маршем по Булонському лісі. Кажуть, щоранку він три години стоїть на голові. Це дається взнаки.

Бо дерся на шовковицю. Шукав підставку, на якій тримається небо. Хтось йому таке розказував. Ліз усе вище і вище. Відчував, як сонце гріє його, обіймає, мов приятель.

Зігнувшись над квітами, Аркадій силкувався витягти заступа. Наліг на держак, коріння репнуло. Заступ вийшов. Аркадій обтріпав вирваний корч об дерев’яний кошик.

Потім випростався, розправив руки, й досі міцні та м’язисті, почухав підборіддя, зітхнув. На роботі все смутнішає. Копф, клятий Копф.

Він подивився на гараж, що от-от розвалиться. Але лагодити нема за що. Гроші. Глянув на гостей. Чи відомо їм, яке дешеве те віскі? Аби платити за все це, він працює сім днів на тиждень. І все воно другосортне. Не зовсім справжнє. Гроші платять за справжність. Справжнє — тривке.

Ніхто не розумів глибини його одержимості. Говорили, він піддався американському матеріалізмові. Та Аркадій знав, що те саме всюди — в Індії, Південній Африці, Австралії, в Радянському Союзі. У всіх одна турбота. Реальна, як коріння. Ось що прив’язує людей до землі. Гроші живуть за власними законами. Вони незмінні, однозначні, як закони природи. Мало того, їх дотримуються так, як ніколи не дотримувались Божих заповідей.

Але що він знає про багачів, які живуть у моральній атмосфері, настільки відмінній від його власної, наче вони — люди з іншої планети? Вголос він ганив Рокфеллерів і Ротшильдів як паразитів, вампірів: хіба міф про Дракулу — не метафора того, як нещадно пили кров поміщики з селян, а новітні банкіри — не втілення перевертнів? Проте він їх поважав. Йому теж хотілось би мандрувати, купатися на Гаваях, потопати у м’якій шкірі малинового лімузина, пізнати багато дівчат і всі континенти. Він виокремив речі, яких ніколи не матиме: електричний шезлонг, добрий стереопрогравач, вільний час. Його тішило саме лиш називання цих речей. Він знову проглянув свій список. Його пророча душа відкривала втіхи, яких ніколи не знатиме його тіло — проте сама по собі ця душа, з її окремим життям — а це Аркадій знав, — була самодостатня, самовтішна. Ластівчині погляди далеко побожніші: в її очах усі були справді рівними. Але вона ніколи не працювала. Могла вільно дихати чистим повітрям поезій і мрій. Вона так і не стала дорослою. Він знав, що навіть у церкві молитви підтримуються дарами. І що поезія — це як листок чи квітка, цілком залежні від стебла.

Він глянув угору на Бо і крикнув: «Обережно!». Хитнув головою і повернувся до азалії із загорнутим у мішковину корінням.

-------

Одного дня у вітальні Вóрогів сиділа компанія друзів і родичів, серед них близнюки Джордж і Павло.

— Треба зробити одну-єдину річ, — сказав дядько Джордж із індіанською пов’язкою на чолі, купленою у «Все по 5 центів» («Чому ми досі вдягаємось, як європейці? — питав він Аркадія. — Час асимілюватися»).

— Яку саме річ? — поцікавився близнюк Павло.

— Намовити Аркадія висунутись на посаду мера.

— Що ти верзеш? — спитав Павло.

— Що я в Чехословаччині їв кота, — відказав Джордж.

— В Тіролі їх звуть кролями дахів.

— У моїй юшці були хробаки.

— Тут люди обідають у ресторанах.

— Іншої ради нема. Інакше ми ніколи не досягнемо нашої мети, — провадив Джордж.

— Політична влада. Розумію. Але як її вибороти?

Павло працював у кафетерії в Ньюарку. Джордж був безробітний. І винуватив за це негрів.

— Контролювати виборчу скриньку!

— Саме так. Саме так. Ми — древня нація. Мусимо показати їм, як треба жити.

— Я на днях читав мадам Вовкулаку. Вона каже, тобі на світанку треба по дві години медитувати…

— Мене дівчата люблять. Завжди підвертаються під руку…

Бо перебігав очима від одного до другого: кожен співав своєї.

Увійшов Аркадій.

— О, збори Забобонів… Збираєте між собою п’ятдесят центів? Від мене запишіть нуль. — І звернувся до Ластівки: — Ці сорочки лежали на східцях.

— Мабуть, я їх впустила.

— Знову втікала від пані Кайзер?

— Ми вважаємо, що вона шпигунка, — вставив Джордж.

— Ми вважаємо, Аркадію, ти повинен висунути себе на мера.

Аркадій глипнув на дядька з індіанською пов’язкою:

— Не попихай мною, бовдуре.

— Не так брутально!

— Бабо!

— Сам баба!

— Я тобі це кажу!

— Ти мені це кажеш?

— Навіть прати не вмієш!

— Ой, тато… — зойкнула Ластівка, дивлячись поверх чоловікового плеча на Зенона, який стояв і всміхався, заклавши руки за спину.

— Тато? Він помер двадцять років тому. Чи ти забула? Він помер, бо забаг ще одну ніч переспати зі своєю шльондрою. Просто взірець твого роду. Ніхто не працює. Великі панії. Вища верства. Інтелігенція!

Наталка похропувала на стільці, їй снився Тур.

Бо заплакав.

— Диви, дитину налякав!

— Перестань плакати, бовдуре!

Почався дощ.

— Добре, що ти заніс білизну, — сказав Джордж.

Дощ і грім.

— Послухаймо радіо, — запропонував хтось.

Аркадій увімкнув Blaupunkt.

— Президент попереджає… загарбати… удар у відповідь…

— А вікна у спальні? — згадав Аркадій і вийшов.

Стефан подивився на Бо:

— Чого тебе вчать у школі?