Читати книгу - "Як керувати рабами"

Або от випадок великодушності, яку виявив раб попри те, що господар зовсім недавно його покарав. Антія Рестіона — таке ім’я мав той рабовласник — було оголошено поза законом, і він сам-один уночі кинувся тікати. Раби почали грабувати його майно — усі, крім одного, закутого в кайдани і з тавром на чолі. Інші раби звільнили його, а він, замість удатися до грабунку, пішов за своїм паном-утікачем. Коли раб знайшов його, Рестіон, природно, подумав, що той хоче помститися за жорстоке покарання. Але раб запевнив, що розуміє: у його принизливому покаранні винна доля, а не господар. Він сховав Рестіона і носив йому їжу. Коли невдовзі він зрозумів, що наближаються солдати, то задушив старого чоловіка, котрий опинився поблизу, запалив поховальне вогнище і кинув туди труп. Усім, хто підходив, він показував на труп і казав, що то і є Рестіон, який цілком заслужив на подібну смерть, поставивши своєму рабові тавро на чоло. Усі повірили в цю брехню, солдати пішли геть, і Рестіона було врятовано.

Так само коли заколот Цепіона з метою вбити імператора Авґуста було викрито й Цепіона засуджено до смертної кари, один із рабів відніс його до Тибру в скрині й у темряві перевіз до сільського маєтку. Потім він посадив господаря в човен, ледве не втопився разом із ним і врешті-решт сховав його в Неаполі. Коли їх усе-таки затримали, раб відмовився давати свідчення, що могли б зашкодити його панові. А то ще був час, коли Азиній Полліон зажадав від міста Падуї спорядити його зброєю і грошима, через що чимало власників зникло в невідомому напрямку. Полліон запропонував щедру винагороду та свободу рабам, які викажуть своїх господарів, але жоден раб цього не зробив.

Марка Антонія одного разу звинуватили в сексуальному насильстві. Обвинувачі зажадали, щоб його раба (не пам’ятаю імені) катували для одержання свідчень, оскільки він тримав ліхтар, коли було скоєно злочин. Допит раба міг відбуватися тільки за згодою господаря, а Марк Антоній згоди не давав — можливо, побоюючись, що раб під тортурами скаже зайве. Та раб, хоч і розумів, що зазнає тортур, переконав його дати згоду і пообіцяв не казати нічого, що можна буде використати проти господаря. Раба жорстоко катували, але він дійсно нічого не сказав.

Деякі раби навіть обирали смерть, аби не розлучатися зі своїми господарями. Так, коли Ґая Веттія заарештували власні солдати, котрі збиралися передати його Помпею, відданий раб убив його, а потім учинив самогубство, щоб не пережити свого господаря. Який благородний характер! А коли було вбито Ґая Ґракха, відданий раб Євпор, який був його нерозлучним супутником, розпоров собі живіт і так покінчив із життям над тілом свого господаря.

І не лише раби-чоловіки демонстрували такі шляхетні якості. Відомо про одне пам’ятне діяння рабинь, і ви навряд чи знайдете приклад подібного вчинку, здійсненого жінками найвищого походження.

Усі знають, що сьоме липня — це свято рабинь. У цей день вільнонароджені жінки та їхні рабині здійснюють жертвопринесення Юноні Капротіні[28] під дикорослою смоковницею. Це робиться на знак ушанування пам’яті про велику мужність, яку виявили рабині, захищаючи честь Риму. Після того, що скоїлося з Римом у 390 році, держава опинилась у дуже скрутному становищі. Сусідні племена, що шукали можливості для вторгнення на римську територію, призначили Постумія Лівія, диктатора Фіден, командувати ними. Він зажадав, щоб римський сенат передав ворогам усіх жінок і незаміжніх дівчат, якщо римляни хочуть зберегти те, що залишилося від держави. Сенат вагався. Але одна дівчина-рабиня на ім’я Тутела сказала, що вона та інші рабині підуть до ворога, вдаючи із себе вільних жінок. Тож вони вбралися як римські жінки та дівчата і рушили в стан ворога, а юрми людей ішли за ними з плачем, ніби тужили за своїми матерями, сестрами та дочками. Лівій розселив їх у таборі, і рабині пригощали чоловіків вином, говорячи, ніби в Римі того дня було свято. Коли чоловіки позасинали глибоким сном, рабині подали римлянам знак із дикої смоковниці, що росла біля табору. Римляни напали раптово і здобули перемогу. На знак подяки сенат постановив, що всі ці рабині мають отримати свободу, а також видав їм грошову винагороду. І було прийнято рішення встановити щорічне жертвопринесення в цей день — для вшанування пам’яті про героїчні діяння рабинь.

Гадаю, ви погодитеся, що ці приклади є досить серйозним приводом, аби перестати дивитися на рабів із презирством, оскільки багато з них виявляли вірність, непересічний розум і безстрашність. Та й вільнонароджені римляни, які знають усі гілки свого родоводу й на чиїх віллах стоять погруддя уславлених предків, виявляються просто добре знаними, а не благородними, якщо почати їх оцінювати за їхніми діями.

Усі ми діти одного всесвіту. Усі ми ведемо наш родовід від одного батька — і високі за походженням, і низькі. Не треба дивитися зверхньо на будь-яку людину, навіть якщо вона поняття не має про своє походження, а Фортуна, судячи з усього, її покинула. Якщо ваші пращури були рабами і вільновідпущениками, пишайтеся своїм простим походженням. Але нехай ваша гордість не завадить вам бачити гідність рабів. Тому що всі раби здатні зробитися вільними громадянами, нехай навіть через декілька поколінь.

Проте, якщо говорити чесно, слід визнати, що раби зазвичай наслідують приклад своїх господарів. Адже важко чогось навчитись, якщо вчитель поганий. І якщо господар показує приклад недбальства, то й рабові складно навчитися бути хазяйновитим. Чесно кажучи, не пригадую жодного випадку, щоб поганий рабовласник мав гарних рабів. Однак я знаю безліч поганих рабів, які належать гарному господареві, і тоді їх карають. Якщо ви хочете, щоб ваші раби зробилися кращими, вам слід стежити за їхньою роботою та перевіряти її; ви маєте бути готовими заохотити тих, хто працював добре, а також не зупинятися перед необхідністю покарати раба, котрий несумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків. Адже вдосконалення рабів можна чекати лише в тому випадку, коли ви будете ними вправно керувати і подаватимете їм гарний приклад.

Раби майже завжди нижчі за своїм розвитком від господарів, і шкода, що більшість рабів не отримують такого навчання, яке могло б зробити їх кращими. А ще більш сумним фактом нашого сьогодення я вважаю те, що ми вже й кроку