Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Старість… — засміялася молодиця. — Таке скажеш. У тебе ще жодного сивого волоска немає.

— Ну, це поправимо… — посміхнувся Нестор. — Буде жінка, появиться й сивина. За малим діло стало — дружину підходящу знайти. Не допоможеш, по знайомству? Ти ж либонь тут усіх виданиць знаєш. Я не вибагливий… Аби гарна була, як ружа, роботяща, як бджілка, та поперек характеру дибки не ставала, а решта — байдуже.

— На небесах шукай… — пирхнула Марічка. — Серед янголів. Там такі точно водяться.

— Не думаю, що аж так далеко шукати доведеться… — козак ковзнув рукою вгору стременом, водночас тильним боком долоні, наче ненароком, погладив ногу молодиці. — Бачив я одну якраз таку вельми пригожу і тут, неподалік. От лиш не знаю, чи захоче та красуня знатися з таким забродою, як я? Чи все ж ризикнути і посвататися? Що порадиш?

Марічка зарум’янилася і вдавано сердито пробурмотіла:

— То ти про панночку мріятимеш, чи мою оповідку послухаєш?

— Одне другому не шкодить… — ще раз провів рукою «по стремені» козак, і тицьнув коня ліктем під живіт, щоб йшов далі. — Розповідай. 

— Спершу голову заморочить, настрій зіб’є, а потім — догоджай йому, — невдоволено бурмотіла Марічка, не знаючи, як бути: вдати, що не помітила залицяння, чи обуритися? Придивилася ще козакові, але той чимчикував поруч, як ні в чім не було, ще й стиха щось насвистуючи під ніс. Повагалася, та й махнула подумки рукою. Ба, навіть, якщо й умисне погладив, то що з того? Литка відпала? Можна подумати, їй самій неприємно було. Інше цікаво: кого мав на увазі, коли теревенив про сватів? І збиткувався чи справді одружитися надумав? 

— Ну, чого притихла? Біда з жінками. Спершу чіплялася, як чорт за грішну душу, а коли сказав, що готовий послухати — немов води набрала. Агов! Марічкко! Задрімала чи що? Ну ж бо…

— Не нукай, не запріг. Думаю, з чого почати… Одним словом, трапилося це ще давніше. Літ сто тому… З Московії в Крим їхав обоз. Та не проста купецька валка, а золота — бусурманський митар віз Кримському ханові царські поминки* (* Поминки — данина, яку виплачували Кримському ханові руські князі. Розмір данини не був постійний, а коливався в межах 12-18 тисяч золотих монет). Ще й не за один рік…

— Ага. І не мали кращої дороги, як через Смілу пертися, — гмикнув недовірливо Нестор. — А Муромський шлях навіщо?

— Я того не відаю, — стенула плечима молодиця. — Розповідаю, що знаю. Хочеш — слухай. А ні — то й час не марнуватиму.

— Говори, — торкнувся її вибачливо козак. — У житті часом й справді таке трапляється, що як сам не бачив, то годі повірити. А бусурмани справді могли гак дати, щоб усіх з пантелику збити. З таким ладунком жодна пересторога не зава.

— Ну, от… Розповідають, що нукерів було з десяток, а вантаж везли на двох возах. На одному скриню з золотом, на другому — припаси, щоб у дорозі не баритися. До Тясмину підійшли як сутеніло, то ж як лише переправилися на цей берег, так і стали на нічліг. Обабіч Татарської могили, акурат на початку Степанової балки. Що трапилося далі, достеменно невідомо. Люди чули постріли, але більш нічого, все ж до найближчої хати кілька верст. Хутора нашого тоді тут ще не було. Роздивитися що до чого лише наступного дня найцікавіші пішли.

— І?

— І нічого… — розвела руками Марічка. — Жодного сліду. Лиш невеличка плямка від вогнища. А бусурманів і обоз, немов корова злизала.

— Так не буває, — усміхнувся Нестор. — Навіть риба уводі та птаха в небі слід залишає.

— Тобі краще знати, — погодилася молодиця. — А про упиря вже забув? Далеко тебе його слід запровадив?

— От, капосна… — сплюнув козак. — Підловила… Гаразд, кажи далі. Це ж не кінець ще історії, я добре зрозумів?