Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Далі… Далі покликали старого Хмизка. Кажуть, то сильний віщун і характерник був. Тепер таких немає. До нього навіть з Києва люди приїздили за допомогою. Бабуся розповідала, що він одного разу навіть засуху від міста відвернув. Дощ на посіви викликав… Від голоду врятував. Віриш?

— Чому ні? — стенув плечима Нестор. — Людина багато на що здатна. Лиш не кожному вдається. Сірко он, одним голосом на бусурман ляк наводить. Як почують голомозі його голос — враз коней завертають. Навіть не думають до січі стати.

— Ну, от… — покивала своїм думкам Марічка. — Походив Хмизко довкола того місця, де обоз на ніч спинився, побабрався в попелі, випалив дві люльки, а тоді розповів, що вивідав. З його слів виходило, що опівночі на бусурман напала велика ватага розбійників. Зо два десятка. Голомозі захищалися відчайдушно, але сила солому ломить, і пропали б вони зовсім, якби серед татар не було ворожбита, шаман по  бусурманському. І шаман їхній, бачачи, що нема іншої ради, люту ворожбу вчинив. Власне життя на те поклав, але і душі всіх тих, хто поруч був, з собою у потойбічний світ забрав. І не просто так забрав, а сторожами над скарбом поставив.

— Гов, гов… — замахав руками козак, перериваючи молодицю, що зловісним голосом переповідала «страшну» історію. — Який ще скарб? Ти ж казала, що нічого не знайшли в таборі?

— А не будеш переривати за кожним словом, то швидше дізнаєшся… — невдоволено пробурмотіла Марічка, що й сама захопилася розповіддю. — Хмизко сказав, що скарб тут, у Степановій балці, але татарський шаман наклав сильні чари, для того щоб зберегти царські поминки. І знайти скриню з золотом зможе лише той, хто право матиме. Ну і, охорону здолає…

— Що значить: «право має»? — гмикнув Нестор. — Поминки князів ханові Кримському везли, так? То він що, сам має за тою скринею приїхати?

— Чи ти не знаєш віщунів? — потисла плечима Марічка. — Вони ж ніколи просто не скажуть. Як хочеш, так і розумій.

— І що далі? Йому так всі одразу повірили? Ціла скриня золота! Та за такі гроші… — запорожець на мить заплющив очі, уявляючи собі ту неймовірну купу дукатів. — Усю Січ мушкетами озброїти можна. Пушок з півсотні закупити… найкращих. І ще на амуніцію зостанеться. От поскакали б тоді голомозі. Вухо від пічкура їм, а не наїзди на Україну! 

— Угу, а то ти наших людей не знаєш, — засміялася молодиця. — Але після того як зо два тижні мало що не всім містом обшукали балку вздовж і впоперек, вгомонилися. Одні повірили, що чари надто сильні, інші — що то старий характерник так позбиткувався над жадібністю смілчан, але поволі вгомонилися і пошуки припинили. Правда, час від часу, ще котрийсь вдає, наче вибирається в балку на полювання, але потай, щоб не стати посміховиськом.

— О, то тут має бути доста дичини, якщо Степанову балку мисливці оминають, — пожвавішав Нестор, накручуючи на палець вус і задумливим поглядом окидаючи урочище.

— Мабуть… — погодилася Марічка. — Але ти сам бачив, що тут діється зі слідами. А як полювати, якщо дичина слідів не залишає?

— Гм… — почухав потилицю Нестор. — Є різні способи… Але ти добре сказала, і це варто обміркувати. Виходить, чари, що бусурманський шаман наклав, сліди приховують, а упир з того користається? Гм… Чи не занадто мудра потвора, як на мерця? Що скажеш?

— То не мого розуму справа, — розважливо відказала молодиця. — Хто з нас козак? От ти й думай. А мені і без упирів є чим руки та голову зайняти. До речі, бери вісьта. Приїхали. Бачиш, ондечки, поміж яблунями дах проглядає? Це і є Чортів млин, обійстя Твердохлібів.

Нестор відірвався від роздумів і глянув ліворуч.

Просто перед ним розпростерлася доволі простора, кроків у сто, прогалина, що розділяла Степанову балку і справжній ліс, який непролазними хащами потягнувся далі, попід берегом Тясмину на північний схід, затуляючи обрій. Сама природа так захотіла, чи сотню літ тому, вирішивши збудувати млин, люди вирубали деревину, тепер годі вгадати, але вийшов отакий собі рівний шмат поля — господарюй, як хочеш. Зараз під сніговими заметами не розбереш, де і що садили хазяї, усе вкрито рівнесеньким покривалом. Лише старий і доволі запущений сад, у кілька десятків дерев, журливо простягав до байдужого, холодного неба голе гілляччя, сумуючи чи то за недалекою вже весною, чи за людьми, що покинули їх напризволяще. І лише добротна будівля позад нього залишала надію, що господар ще повернеться.

Хату й справді закладали всерйоз, на велику родину. Не який-небудь п’ятистінок, а цілий дім. На три кімнати з кухнею, з просторою прибудовою і критою верандою на виносних брусах. Зрештою, нічого дивного. Нестор не знав, скільки душ було в сім’ї того мельника, що першим оселився, але якщо згадати бодай Твердохлібів, то лише дорослих чоловіків тут було четверо. До речі, а куди решта поділася? Не жили ж вони монахами?

— Марічко! — замислившись, козак не виважив голос і мало що не крикнув.

— Агов? Я тут… Чого репетуєш? — озвалася здивовано та.

— Не зважай… — махнув рукою Нестор. — Запитати хотів. А куди жіноцтво з дітваками поділося? Про батька Максима і братів його знаю, а решта родини де?

— Так не було біль нікого… — повела плечем молодиця.

— Як це?

— Ну, як… Мати твого побратима рік я померла. Провалилася під кригу, отут, на запруді… застудилася, злягла з гарячкою та вже й не встала. Старший — Дмитро, хотів одружитися на Марії Лісній, але та іншого вибрала і Дмитрові гарбуза дала. Тиміш, середущий — заслав сватів до Наталки Кушнірової. Рушники пов’язали, а весілля відгуляти не встигли. Ось так і вийшло, що нікого більше з родини не зосталося. Так що можеш не переживати… — по-своєму зрозуміла молодиця запитання Нестора. — Якщо маєш на землю папір від Максима, то ніхто поперек не стане. Нікому… Ти й сам бачиш — пустка…