Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Власне. Над комином не курілося, жодної стежки від порогу хати до хліва, клуні чи до обори не протоптано. Віконниці щільно закриті. І самі двері хрест-навхрест забиті товстими дошками.   

— А млин де стояв?

— Далі, за хатою… Ближче до ріки… — махнула рукою Марічка. — А бо що?

— Хочу ближче глянути. От і питаю, де запруда. Щоб теж під лід не шубовснути…

— А-а… Тим не переймайся. Потічок, на якому греблю робили, попід лісом тече. Он, тамки… А тутечки нічого нема. Рівно, як на долоні.

— Бачу, ти тут частенько бувала, раз усе так добре знаєш?

— Один раз лише, — відмовилася молодиця. — Але влітку. Тож і роздивилася добре. Йди сміло. Якщо в снігах втонути не боїшся.

— Пусте. Бачиш, стовбури яблунь ледь присипані? Не вище колін буде. Пройдемо. — Козак рушив вперед, ведучи коня…

Снігу й справді зібралося небагато, певно, тут на рівнині, не прикритій лісом, вітер гуляв сильніше і не давав сніжинкам злежуватися. Так що ноги не провалювалися.

Перейшли через сад. Опріч яблунь були тут черешні, вишні, груші, сливи. Видно, господар кохався у садівництві, бо навіть через минулі роки сад не здичавів цілком, а крони все ще зберігали форму, придану їм людською рукою.  

Стайня і конюшня збереглися добре, дах де-не-де підправити і заводи худобу. Коморі теж нічого не бракувало. Лише повітку вітер розшарпав, розриваючи струхлявілу лозу і засипав снігом заготовлені ще Твердохлібами дрова. Але то байка, день-два роботи, навіть якщо жердини міняти. Зате будинок потішив. Наче щойно збудували. Побілити і живи.

— Що скажеш? — повернув голову до Марічки Нестор. — Годиться обійстя? Хотіла б тут ґаздувати?

Молодиця кліпнула здивовано, не второпавши, жартує козак чи, мо’ й справді, всерйоз питає. Помовчала, добираючи слів. Натрапила на хорошу думку, як відповісти так, щоб і віджартуватися, і залишити змогу продовжити розмову, — відкрила рота… але сказати нічого не вспіла.

Постріл гримнув несподівано. Марічка навіть не зрозуміла, що то було, але не досвідчений козак. Одним дужим стрибком запорожець опинився біля молодиці, схопив її за руку і ривком висмикнув її з сідла. Підхопив, відчайдушно верескнувшу, Марічку майже при самій землі і уткнув носом в сніг.

— Лежи і не ворушися!

Потім смикнув за вуздечку коня, змушуючи того лягти поруч. Добув з ремінної петлі мушкет і ладунку.  

— Що трапилося? — Марічка слухняно лежала долілиць, лише голову в його бік повернула.

— Стріляв хтось… Не переймайся. Розберуся.   

— Стріляв? — очі молодиці аж палали цікавістю. Ще кілька днів тому вона нарікала на нудне життя, а тепер пригоди як з дірявого лантуха сипалися. Упир… Гість… Стрілянина… — Може, мисливці?

— Сама казала, що в Степановій балці ніхто не полює… — Нестор вправно набивав мушкета. — Та й куля неподалік свиснула. Хто б то не був, але мірив у наш бік. Зрештою, зараз побачимо.

Кажучи те, запорожець підвівся на ноги, наче збирався встати, але в наступну мить знову плюхнувся на живіт. Водночас пролунав черговий постріл, а свист кулі понад головою почула вже і Марічка. Нестор перекотився вбік, так щоб кінь не заступав, хутко вимірив у бік лісу і вистрелив у відповідь.

— Лежи смирно! — буркнув чи то коневі, чи то молодиці, перевернувся навзнак і заходився перезаряджати зброю.