Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Дорога сьогодні проходила вздовж берега ріки, дерева та кущі дарували приємну прохолоду, й спекотний день не дошкуляв мандрівникам.

– Може, розкажеш щось про себе? – запитав Олексій.

– Що ти хочеш про мене знати? – перепитала Руора. – Здається, ти й так знаєш про мене забагато… А от я про тебе майже нічого не знаю, – докорила йому дівчина. – Тож, давай так. Факт за факт. Ти про себе чи про свій світ, а я про себе та Адар. Гаразд?

– Домовилися, – усміхнувся Олексій. Він спостерігав за дівчиною, за тим, як добре вона трималася верхи. Зловив себе на думці, що милується нею, але тут же прогнав непрохані думки. Вони лише разом подорожують. Він знайде портал та повернеться додому. Руора знайде втрачений артефакт, Світлі ельфи припинять безглузду війну… І все буде як раніше.

– Ну, чого ти замовк? – проговорила ельфійка. – Питай, що тебе цікавить.

– Вибач, замислився. Давай, я краще почну з себе. З дитинства.

– Добре. Мені цікаво дізнатися яким малюком ти був.

– Доволі вередливим та неслухняним, – усміхнувся чоловік. – Моє дитинство пройшло біля моря. Ми з хлопцями могли літом проводити там майже цілий день, ходити чорні від засмаги! А ще ганяти на великах, скейтах…

– Я не знаю що таке море. В нашому світі такого нема. У мене був лише кінь. Але ми з ним теж багато часу проводили разом, і розуміли одне одного. На жаль, його вже немає з нами. А ще з друзями ми будували будинки на деревах.

– Ого, прикольно! Я б хотів подивитися на такі будиночки.

– Якщо захочеш, то я тобі покажу свій будиночок! Він є неподалік нашої резиденції. Зберігся, але я давно не заходила до нього, – її голос став сумним.

Олексій не знав, що відповісти. З одного боку, йому кортіло повернутися додому якомога скоріше, з іншої – подивитися на те, як живуть ельфи – дуже цікаво. І будинки на деревах він до цього бачив лише на картинках.

– Може й завітаю до вас, – усміхнувся він. – Виходить, у тебе було доволі звичайне та щасливе дитинство.

Руора задоволено посміхнулася.

– Батько виховував нас так, щоб ми вільно почувалися серед свого народу. Я вже говорила, ми не страждаємо культом правителя. Миродор вивчав ще оборону держави, й керуванню бойовою магією Вогню…

За розмовами та спогадами вони дісталися кавових плантацій. Коні зупинилися на початку кавових плантацій, що являли собою довгі ряди акуратних кущів, всипаних зеленими та червоними ягодами.

– Я думав кавові зерна зростають на високих деревах…

– Кавові дерева дійсно високі, але ми їх обрізаємо до рівня кущів. Так легше збирати ягоди. Тож, як бачиш, наша кава – це кущі з вічнозеленим листям. Спочатку з-за пазух листочків з’являються білі квіти, потім зелені ягоди,  що поступово стають червоними, – проговорила Руора.

–  Гарно тут. Особливо аромату не відчувається, – Олексій помацав листя та плоди.

– Так і є. Сподіваюся, тобі відомо, що аромат та смак зерна з’являється вже після обсмажування? – подивилася на нього Руора.

– Ем, – Олексій на мить замислився. – Ну, я чув про різні етапи обсмажування, але ніколи не замислювався про технології приготування.

– Якщо хочеш, можеш зірвати пару червоних ягід, вони вже дозріли. Зазвичай всередині кожної ягоди по два зернятка кави, – зі знанням справи розповідала Руора, – переконаєшся, що в такому вигляді вона м’яке та має трав’янистий смак.

Вони їхали вздовж плантацій, на яких то там, то тут, можна було побачити тролиць з великими кошиками, в які вони обережно збирали стиглі ягоди. При чому спочатку жінки обережно трусили гілку, щоб плоди опали на землю, й вже потім обережно збирали в кошики.

– Це доволі важко, – Олексій кивнув на працівниць, – ручна робота ще й під палючим сонцем…

– Так, тому цей напій вважається елітним та дорого коштує. Не кожна родина в Адарі може дозволити собі пити каву.

– У нас цей напій дуже популярний.

Руора усміхнулася та продовжила розповідь.

– Так от, після збирання урожаю кавові ягоди сортують, просушують та обдирають м'якоть, залишаючи лише зернята. І от далі починається особлива магія. Так-так, хоч це й не магія, а всього лише технологія, яку ми запозичили. Але для мене це справжнє диво…

– Вітаю на плантаціях! – до них підійшла молода дівчина у робочому комбінезоні.

– Доброго дня! – привіталася з нею Руора.

– Бажаєте відпочити та насолодитися ароматною кавою?

– Авжеж! – тут же погодився Олексій.

– Тоді запрошую у Домівку кави. Ми пригощаємо різними видами цього напою, а ще ви можете стати свідками обсмажування зерен!

– Це дуже цікаво! Де ваша домівка? – спитала Руора.

– Он той будиночок з блакитним дахом, бачите?

– Так.

– То їдьте туди. А я скоро буду.

– Яка вчасна пропозиція, – проговорив Олексій. – Кава – це те, що мені зараз потрібно. Я б ще не відмовився від чогось м’ясного. А ти?