Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

— Як довго ти називаєшся Леєю?

Вона примружила одне око.

— Ти питаєш жінку про її вік?

— Я не мав на увазі...

— Двадцять дев’ять років.

— Гм... Лея — гарне ім’я, немає підстав міняти його на інше...

— Воно означає «корова», — перервала вона. — Я хо­тіла би назватися Сарою. Сара означає «принцеса». Але мій батько сказав, що я не могла би зватися Сарою. Тому двадцять дев’ять років мене називають коровою. Що ти на це скажеш?

— Що ж, — подумав я якусь мить. — Му-у?

Вона подивилася на мене недовірливо. Тоді розсміялася. Своїм глибоким грудним сміхом. Неквапним. Кнут на кормі обернувся до нас.

— Що таке? Він розповів анекдот?

— Так, — сказала вона, не відриваючи від мене очей. — Гадаю, що так.

— Розкажіть мені!

— Згодом. — Вона нахилилась до мене. — Отже, що сталося?

— Я не знаю, чи сталося щось. — Я закинув воло­сінь. — Я просто запізнився.

— Куди запізнився? — насупилась вона. — До чого?

— Щоб урятувати свою дочку.

Вода була настільки прозорою, що я бачив, як дедалі глибше занурюється мерехтлива приманка. Аж доки вона розчинилася в зеленавому мороці безодні.

— Коли я, нарешті, роздобув гроші, вона вже була у комі. Вона померла за три тижні по тому, як я нашкріб кошти на лікування у Німеччині. Не так, щоби це щось міняло, — однаково, було вже запізно. Принаймні так лікарі сказали. Та суть справи у тому, що я не спромігся зробити те, що зобов’язаний був зробити. Я зрадив її. Таким був постійний приспів мого життя. Але той факт, що я не впорався навіть, коли... що я не зумів подбати навіть... Я...

Я шмигнув носом. Можливо, мені не слід було ски­дати куртку: зрештою, ми перебували близько до Північного полюса. Я відчув щось на своєму передпліччі. У мене волосся наїжилося. Дотик. Я не пам’ятав, коли востаннє мене торкнула жінка. Але тут-таки пригадав, що це сталося менш ніж за двадцять чотири го­­дини до того. Під три чорти цей край, цих людей і решту все!

— Через це ти викрав гроші?

Я стенув плечима.

— Ти вкрав гроші для своєї донечки, знаючи, що тебе вб’ють, якщо тільки знайдуть.

Я плюнув за облавок, щоб якось порушити нестерпну нерухомість води.

— Це гарно звучить у такому формулюванні, — зауважив я. — Скажемо, натомість, що я — той батько, котрий дочекався, коли буде запізно, перш ніж заходився щось робити для своєї дочки.

— Але ж лікарі сказали, що однаково було вже за­пізно?

— Вони таке казали, але вони не могли знати. Ніхто цього не знає. Ні я, ні ти, ні священик, ні атеїст. Тому ми віримо. Віримо, бо це краще за усвідомлення того, що там, у глибинах, на нас чекає тільки холодна темрява. Смерть.

— Ульфе, ти справді у таке віриш?

— А ти справді віриш у перлинні ворота з янголами і дядьком на ім’я Святий Петро? Втім, ні, ти не в це віриш! Однак інша секта, десь у десять тисяч разів більша за вашу, вірить у святих. І вони вважають, що коли ви не вірите до найдрібніших деталей у те саме, у що вірять вони, то ви простуєте прямим курсом у пекло. Атож, католики вважають, що ви, лютерани, скочуєтесь у підземелля світу. А ви вірите, що це вони туди йдуть. Вам неабияк пощастило народитися серед послідовників істинної віри тут, за Полярним колом, а не десь в Італії чи Іспанії. Тоді вам випав би дуже довгий шлях до спасіння.

Моя волосінь натягнулася, і щось смикнуло. Я рвонув, підсікаючи, — щось упіймалося: тут, напевне, неглибоко. Я потягнув ще, і те, що впіймалося, зірвалося з гачка.

— Ульфе, ти озлоблений.

— Озлоблений? Я розлючений, як холера, ось я який. Якщо цей ваш Бог існує, навіщо він отак бавиться з людством? Навіщо він дозволяє, щоб одна людина народжувалась для страждань, а інша — для надмірностей, або ж одним дає шанс знайти віру, яка нібито дасть їм спасіння, тоді як більшість ніколи навіть не почують про того Бога? Навіщо це йому?.. Як він міг?..

Клята холоднеча.

— ...забрати твою дочку? — спокійно закінчила вона моє запитання.

Я закліпав.

— Там нічого немає, — сказав я. — Тільки морок і смерть, і...

— Риба! — вигукнув Кнут.

Ми обернулися до нього. Він уже тягнув здобич. Лея востаннє поплескала мене по руці і схилилася на фальш­борт. Ми дивилися на воду. Чекали, коли покажеться над водою те, що потрапило Кнутові на гачок. Я упіймав себе на тому, що чомусь думаю про жовту зюйдвестку. І раптом мене опанувало передчуття. Ні, то було щось більше, ніж передчуття. Я знав напевно: він повернеться. Я заплющив очі. Так, я бачив його доволі ясно. Йонні повернеться. Він знав, що я досі тут.

— Ага! — вигукнув Кнут переможно.

Коли я розплющив очі, величезна тріска билася на дні човна. Рибина вирячувала очі, ніби не могла повірити в те, що вона бачила. Воно й зрозуміло — навряд чи вона передбачала, що саме так усе обернеться в її житті.

Розділ 11

Ми спрямували човен до ост­рова, і кіль м’яко врізався у прибережний пісок. Цей акуратно заокруглений загадковий острівець ніби ві­дірвався від порослого вересом плато і різко відскочив на кількасот метрів від материка. Кнут скинув черевики і, прочалапавши мілиною на берег, прив’язав човен до скелі. Я запропонував Леї перенести її на сухе, але вона тільки посміхнулася і запропонувала мені навзаєм те саме.

Ми з Кнутом розклали багаття, а Лея патрала і чистила рибу.

— Одного разу ми наловили стільки риби, що мусили йти по тачку, щоб забрати її всю з човна, — сказав Кнут.

Він уже облизував губи. Не пригадую, щоб я так полюбляв рибу, коли був хлопчиком. Можливо, тому, що мені її здебільшого давали у вигляді ретельно просмажених риб’ячих котлет, риб’ячих паличок або у формі кульок у білому, подібному до сперми соусі.

— З цього буде дуже багато їжі, — сказала Лея, обернувши цілу рибину у срібну фольгу і кладучи її просто на вогонь. — Десять хвилин.

Кнут виліз мені на спину, збуджений перспективою скорого бенкету.

— Борюкаймося! — кричав він, чіпляючись за мене, коли я спробував підвестися. — Південець має померти!

— Щось там у мене наче комар на спині? — відгукнувся я, сіпаючись назад і вперед, як бик під вершником на родео, аж доки хлопець не ляпнувся, радісно верещачи, на пісок.

— Якщо ми боротимемось, то робімо це правильно, — запропонував я.

— Гаразд! А як правильно?

— Боротьба сумо, — пояснив я і, взявши дрючок, накреслив коло на вологому піску. — Хто перший змусить суперника ступити поза коло, той переможець.

Я показав