Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

Вона зітхнула:

— Я йому сказала, що ти поїхав назад, на південь.

— Чому ти так зробила?

— Тому що я не така дурна. Я не знаю і не хочу знати, в якого роду халепу ти вскочив, але я не хочу бути відповідальною за іще гірші твої неприємності.

— Навіть ще й гірші?

Вона похитала головою. Це могло означати, що вона невдало висловилася, чи що я неправильно її зрозумів, або що вона не хоче цього обговорювати. Вона визирнула в одне з вікон-бійниць. Ми чули, як Кнут надворі енергійно рубає дрова.

— За його словами, тебе звати Юн, а не Ульф.

— А ти коли-небудь вірила, що я Ульф?

— Ні.

— Але ж ти відправила його у хибному напрямку. Тобто збрехала. Що про таке кажуть ваші правила?

Вона кивнула у бік вікна, за яким Кнут рубав ­дрова.

— Правила кажуть, що ми маємо піклуватися про тебе. Про це у Святому Письмі також сказано.

Деякий час ми сиділи мовчки. Я — поклавши руки на стіл, вона — склавши долоні на колінах.

— Дякую за твою турботу про Кнута після похорону.

— Облиш. Як він, тримається?

— Насправді, тримається.

— А ти?

Вона знизала плечима.

— Жінки завжди знаходять спосіб дати собі раду.

Рубання припинилося. Кнут зараз повернеться. Вона знову подивилася на мене. Її очі набули такого кольору, якого я ніколи раніше не бачив, і їхній погляд наче пропікав мене наскрізь.

— Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.

— Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.

— Скажи мені.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.

— А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?

Я вимовив це з більшою гіркотою, ніж мав намір.

— Я не помиляюся, Ульфе, тому, що я бачу, який ти. Я бачу тебе.

Я глибоко вдихнув. Я не знав, чи залишать мого рота слова, що вже були на язику. Одначе сам я вже ладен був зануритись у глибінь її очей, синіх, як те море, море внизу під тобою, коли тобі десять років, і ти стоїш на кручі над ним, і все твоє єство прагне пірнути — все, крім твоїх ніг, не здатних зрушити з місця.

— Я мав роботу, пов’язану з переслідуванням боржників, що завинили за наркотики, і яка передбачала вбивства людей, — почув я свій голос. — Я вкрав гроші свого боса, а тепер він полює на мене. І ще я втягнув до цієї історії твого десятирічного сина Кнута, намовивши його шпигувати для мене. Ба більше, він отримає від мене платню, якщо повідомить про щось підозріле. На­приклад, якщо він побачить людей, котрі, за потреби, не вагаючись, уб’ють хлопчика.

Я витрусив цигарку з пачки.

— Як тепер щодо мого прощення?

Вона розтулила вуста, аж тут Кнут відчинив двері.

— Осьо, — сказав він, кидаючи дрова на підлогу пе­ред пічкою. — Я конаю з голоду.

Лея дивилася на мене.

— У мене є консервовані рибні тюфтельки, — сказав я.

— Тьху, — скривився Кнут. — А ми не можемо замість них з’їсти свіжої тріски?

— Боюсь, у мене такої немає.

— Не тут. У морі. Ми можемо порибалити. Мамо, скажи, можна?

— Зараз ніч, — відповіла вона тихо, не зводячи з мене погляду.

— Це — найкращий час для риболовлі, — сказав Кнут, підстрибуючи з нетерплячки. — Мамо, прошу тебе!

— Кнуте, у нас немає човна.

Знадобилась одна мить, щоби хлопчик зрозумів, що вона має на увазі. Я подивився на Кнута. Його обличчя потемніло. Невдовзі, однак, він знову пожвавився.

— Можна взяти човен дідуся. Човен в елінгу, і дід казав, мені можна його брати.

— Він так сказав?

— Так! Тріска! Тріска! Ульфе, ти полюбляєш тріску?

— Я полюбляю тріску, — сказав я і подивився в очі Леї. — Але я не знаю, чи твоя мати хоче її просто зараз.

— Так, вона хоче, правда, мамо?

Та не відповіла.

— Мамо?

— Дозвольмо Ульфові вирішити, — сказала вона.

Хлопчик пропхався між столом і моїм стільцем, змушуючи мене подивитися на нього.

— Ульфе?

— Що, Кнуте?

— Ти зможеш з’їсти найсмачніше — язики тріски.

Елінг стояв десь за сто метрів від причалу. Запах підгнилих водоростей і солоної води розбудив неясні спогади про якесь давнє літо у моєму житті. Як я натягую через голову затісний рятувальний жилет, а мій кузен хизується тим, які вони багаті, бо мають і човен, і рибальську хатину, а побуряковілий з натуги і люті дядько лається, бо не може завести почіпний мотор.

Всередині елінгу було темно і приємно пахло смолою. Все, що могло нам знадобитися для риболовлі, було вже у човні, що стояв кілем на дерев’яних напрямницях.

— Чи не завеликий, як на гребний човен?

Я прикинув, що судно має п’ять-шість метрів завдовжки.

— Човен щонайбільше середнього розміру, — сказала Лея. — Нумо, нам треба всім разом штовхати.

— Батьків був набагато більший, — докинув Кнут. — Десятивесловий, зі щоглою.

Ми випхали човен на воду, і я зумів видертися на борт, майже не замочивши ніг.

Я встановив весла в одній із двох пар кочетів і почав рівно та енергійно гребти від берега. Пригадую, я доклав чимало зусиль, аби навчитися веслувати краще за свого кузена, впродовж того єдиного літа, коли я, бідний безбатченко, гостював у заможних родичів. Одначе на Лею та Кнута я своєю майстерністю враження не справив.

Відійшовши доволі далеко від берега, я витягнув весла з кочетів і поклав їх на дно човна.

Кнут пробрався до корми, схилився на фальшборт, закинув вудку і почав дивитися на пливець. Я бачив у його погляді відчужену задуму мрійника.

— Хороший хлопець, — сказав я, скидаючи куртку, яку зняв був із гачка в елінгу.

Лея кивнула. Вітру не було, і море — чи океан, як його називали Лея і Кнут, — виблискувало, наче дзеркало. Воно видавалося твердою поверхнею, якою можна дійти до сонця, що розпеченим казаном червоніло на горизонті, ген там, на півночі.

— Кнут сказав, що на тебе вдома ніхто не чекає, — озвалася вона.

Я похитав головою:

— На щастя, ні.

— Має бути незатишно.

— Що?

— Не мати нікого. Нікого, хто думав би про тебе. Хто дбав би про тебе. Чи про кого ти сам дбав би.

— Я намагався, — сказав я, відпускаючи гачок на волосіні, — але не зумів.

— Ти не зумів завести сім’ю?

— Я не зумів подбати про них, — сказав я. — Як ти могла сама переконатись, я не та людина, на яку можна покластись.

— Я чую те, що ти говориш, Ульфе, але я не знаю, чи це правда. Що сталося?

Я відчепив блешню:

— Чому ти досі називаєш мене Ульфом?

— Це те ім’я, яким