Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

«Білка віджигає», — зацінила Софія.

Але довго роздумувати над почутим не вийшло.

— Тепер ти, — сказала Ельвіра, кивнувши Софії.

Та неквапно підвелася, краєм ока побачила хижий ривок камери і, не прискорюючись, стягнула із себе туніку. Звільнилася, переможно тряхнула завитими локонами, недбало кинула шовкову обгортку на камеру. Туніка зачепилася за коліно механічної руки і повисла на ній рожевою шмарклею.

Обидві камери тепер були поряд. Одна дивилася просто їй в обличчя. Друга описувала кола круг стегон і наче принюхувалася.

— Я щойно чула, що ти Скажена Поні, — звернулася до Ельвіри Софія. — Не розуміюся на циркових звірятах, але пробувала дещо з алкоголю. Кожна людина як напій. Більшість пацанів схожі на пиво. Хтось на світле, хтось на темне, а хтось — на нульовку. Таких чоловіків, щоби були горілкою або віскі, мало. Днем з вогнем. Міцності фатально не стає. Із жінками складніше. Вони всі-всі різні. І на смак, і на запах. У кожної свої ніштяки. Свої обороти. Я поки що можу лише здогадуватися, хто є хто і скільки в кому градусів. Ця солодка пташка, — вона поглядом указала на

Шоколадку, — схожа на міцний лікер. Але треба добре присмоктатися до цієї пляшки, щоби з’ясувати, скільки в ній цукру, а скільки — спирту. Он Жанна, — вона підморгнула ліловій дівчині, — це ж справжнісінький вермут. Можу пити її цілу ніч, аж поки вся не вимажуся її медом. Але хто ти, Ельвіро?

Запитавши, Софія витримала паузу. Вона колись чула, що чим більший актор, то довшу паузу він здатен тримати. Її пауза була не коротшою за паузи сера Лоуренса Олів’є. Вона мовчки дивилася на Ельвіру, а пальці Софіїної правої руки знайшли гладенький камінчик, умонтований до найінтимнішого місця. Знайшли й почали з тим камінчиком гратися.

А спину вона красиво вигнула й напружила.

— Спочатку я думала, що ти — ром. Міцний кубинський ром для нічних коктейлів. Для оргій, де потрібна королева сексу. Але тепер я вважаю інакше. Ти міцніша за ром і більше заглиблена в ніч. У чорноту ночі, що ховає справжнє шаленство, справжнє остаточне злиття осатанілих істот в одне спазматичне чудовисько. Я думаю, Ельвіро, що ти — чорна горілка. «Blavod» — чула таке? Цю горілку зафарбовують соком африканської акації катеху. Я пила «Blavod», мені заходить її оксамитовий смак. Я думаю, Ельвіро, що там, де треба, ти така ж оксамитова, як чорна горілка. Один із найвідоміших дегустаторів казав, що чорну горілку треба пити, маючи в роті чорну перлину. Я хочу цілувати тебе, Ельвіро, маючи в роті велику чорну перлину. Я хочу язиком відправляти цю перлину в глибини твого розпеченого тіла й отримувати її назад, зволожену твоєю скаженою хіттю. Я хочу цією перлиною окреслити магічні кола твого лона, Ельвіро. Я хочу відчути у собі вас обох — тебе і перлину. Дві перлини. Ти чуєш мене? Я хочу відчути!..

Софія обвела кімнату переможним поглядом. На олімпійському обличчі Ельвіри з’явилася червонувата стяга. Жанна безгучно аплодувала. Білка дивилася в підлогу, а в очах Шоколадки було стільки ненависті, що Софіїн погляд перечепився за неї, наче за сталеву струну, натягнуту над стежкою.

Ельвіра підвелася з софи, підійшла до Білки, поцілувала її в губи і щось прошепотіла. Та коротко і сумно кивнула. Відтак, похитуючи затягнутими у сітку стегнами, олімпійка наблизилася до Софії, поклала руки на її холодні стегна й повідомила спостерігачеві: — Цю.

14

В одному з житлових боксів Віра збирала валізу, а Христина з пляшкою пива сиділа на ліжку й мандрувала в інстаґрамі. На столі стояло ще з півдесятка порожніх пляшок. Сам бокс мав розгромлений вигляд: розбиті дзеркала, розкурочені настільні світильники.

Вентиляційні отвори та фронтальну панель телевізора заклеїли липкою стрічкою. Стрічка була чорною, і від цього приміщення набуло траурного й водночас трохи кумедного вигляду.

Гірка одягу, що громадилася в розчахнутій валізі, швидко й загрозливо зростала.

Христина кинула на неї скептичний погляд і припустила:

— Не влізе.

— Влізе, не сци, — буркнула Віра. — Ще не таке влазило.

Христина знизала плечима й ковтнула пива. За хвилину спитала:

— Ти впевнена, що заклеїла всі камери?

— Усі чотири.

— А якщо є п’ята, шоста?

— Мала, не нервуй мене.

Плетений кардиґан також відправився до валізи. Але пробув там лічені секунди. Віра похитала головою, відібрала в подруги пиво. І, не випускаючи пляшки з рук, переклала кардиґан до здоровенного пластикового пакета, що стояв на її ліжку. Пакет загрозливо роздувся, але блискавка витримала.

— Отак, — вимовила вона й допила пляшку.

— Що?

— Ніби все.

— Дзеркала дарма побили. — Христина зітхнула. — І взагалі...

— На бідних не попало.

— Може, ще переграємо?

— Уже скучила за жопою тієї суки, га? — Віра кинула пляшку на її ліжко, піна розлетілася віялом. — То біжи, вибачайся.

— Я, типу, не ідейна, але не бійся, не побіжу.

— Опаньки... — Віра підійшла до Христини, взяла її за підборіддя, примушуючи подивитися собі в очі. — А я, по-твоєму, значить, ідейна? Із «Антіфи», може? Що це за новиє пєсні?

— Ну, ти, принаймні, ідейно проти шоу.

— Я, мала, проти тих, хто нас трахає. — Вона залишила у спокої Христинине підборіддя і всілася на ліжко. — Я проти виродків.

— Я також.

— Ти також? — Віра, наче в боксерську грушу, вгатила кулаком у пакет з одягом. — І що ж ти, мала, знаєш про виродків? Про чортів, папіків? Га? Про цілий світ тих сраних папіків? Що ти про нього знаєш? Про їхні тачки, мисливські будиночки, джакузі, контрастні сауни? — Пакет отримав ще один хук. — Про білизну, бля, атласну, про оте все «не смикайся», «не стискай ніжки», «чекай, я змащу кремом». Не знаєш — мовчи. І не розказуй мені тут про ідейність, бо огребеш. І не згадаю, що подруга.

— Завелася...

— Бо злиш мене. — Віра притиснула кришкою валізи стос одягу й після кількох хвилин титанічних зусиль таки защепнула блискавку. — Не зли.

Вона так захопилася боротьбою з валізою, що не помітила як до боксу увійшов Гімар.

Христина здивовано витріщилася на відповідального робітника сцени. Спитала:

— Щось забув?

— А я все думаю, чого тут камери не працюють... — Гімар пройшовся кімнатою, зриваючи з