Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Не бажаючи даремно витрачати дорогоцінний час, ми дісталися до цвинтаря на к'яарді, після чого Абігор відіслав його назад.

- Діємо в такий спосіб, - давав мені вказівку наставник. – Я відновлюю стовпи за твоїми мітками на території цвинтаря, ти – за моїми. Закінчиш раніше – чекаєш мене біля воріт.

Я кивнула, показуючи, що прийняла до відома, і побігла до першого маячка, залишеного Гором. Тут неможливо було з упевненістю сказати, що псування заклинання було навмисним: схоже, що якась тварина чи нечисть вирішила поточити пазурі об паркан. Втім, такі ж насічки можна залишити і ножем.

Згадавши, що часу на зайві висновки в мене немає, приступила до роботи. Відтворивши по пам'яті рунічний візерунок двох заклинань, я вирізала ритуальним кинджалом його точну копію на стовпці трохи нижче зіпсованого і наситила силою. Руни на мить мигнули яскравим блакитним спалахом – гарний знак, отже, ми з наставником все зробили правильно. Не гаючи часу, побігла далі шукати ще чотири мітки.

Закінчивши з останнім проблемним стовпом, я поспішила до воріт. На обумовленому місці Абігора ще не було, а сонце тим часом уже сідало, ще трохи й торкнеться обрію. Я зачекала до сутінків і зважилася порушити вказівки наставника. Коли зачиняла ворота, сталося щось дивне: зовнішня сторона огорожі спалахнула синім кольором, тоді як внутрішня ніяк не відреагувала на замикання контуру. Значить, Абігор ще не закінчив із заклинаннями, а часу вже немає. Щось трапилося?

Насамперед вирушила перевірити останню мітку, але не встигла зробити й десяток кроків, як здалеку почулося виття, а за ним спалахи магії. Я кинулася на шум, на бігу приймаючи звірячу подобу і передаючи правління тілом демону. Мені вистачило спілкування з болотяною тварюкою, щоб зрозуміти: магія добре, а груба фізична сила зайвою не буває.

Прибувши на місце подій, нам із демоном відкрилася картина бою Абігора з упирями. Наставник мечем і магією відбивався від кількох десятків особин, але за долі секунди успіх йому зрадив. Зі спини на хлопця кинулося одразу троє упирів, він встиг відбитися від двох, але третій зумів повалити його на землю, а потім лавиною навалилися й інші. Час – мені не вистачило якихось жалюгідних кілька хвилин, щоб допомогти Гору. Від досади та злості загарчала на всю міць легень. Від мого рику упирі розбіглися в сторони, залишаючи по собі мертві тіла побратимів і зламану постать наставника. Як і у світі тварин – слабкі поступаються найсильнішому.

Розуміючи, що безнадійно запізнилася, підлетіла до Абігора. Крім численних подряпин і садна, у нього було прокусане плече і видерлий великий шматок з лівого боку, але, що дивно – хлопець був ще живий! Він захлинався власною кров'ю, здригаючись сильним тремтінням – шанси на виживання мінімальні, але вони є. Треба діяти швидко та чітко.

Повернувши собі людську подобу і здатність чаклувати, поспіхом окреслила універсальний захисний контур, щоб упирі не застали зненацька ще й мене. Потім приступила до лікування. Необхідно було насамперед накласти стаз, відновити м'які тканини, кістки, кровоносну систему. Потім очистила дихальні шляхи від кривавих згустків та бруду, запустила циркуляцію крові, одночасно вплітаючи заклинання на очищення її від упириної отрути. А тепер знімаємо стаз.

Незважаючи на те, що все зроблено правильно, Абігор Карро не подавав ознак життя: не було дихання, а серцебиття я підтримувала за рахунок магії. Довелося, не припиняючи потік зцілюючої сили, почати робити штучне дихання.

Якоїсь миті здалося, що все даремно, що врятувати його вже неможливо, і я марно витрачаю останні крихти мани. Але коли потік магії вичерпався, а я готова була опустити руки, приймаючи поразку, наставник слабо смикнувся і зайшовся кашлем.

Почуття безмірного полегшення і невимовного щастя, змінилося наростаючою тривогою, варто було мені відірвати погляд від хлопця, що ледве дихав, і озирнутися. Навколо нас за межами поспіхом окресленого захисного кола зібралися упирі, що вижили. Так-так, і як мені з спустошеним резервом і пораненим на руках пробиватися через цей натовп?

Поки я розгублено виглядала шляхи відступу, мені на виручку прийшов несподіваний помічник. Спершу я почула утробний рик, а потім і самого звіра: велика темна постать з легкістю розкидавала і рвала пащею тіла, палила живим полум'ям і тупцювала копитами упирів, що підвернулися. Біс, якого я вже не сподівалася побачити, прийшов на допомогу, коли був такий необхідний!

Як тільки вщухла радість від зустрічі з вірним другом, я помітила ще одну дійову особу, а точніше – морду. Поруч із амістром бився Смерч – ось так дует! Магічні коні швидко впоралися з упирями – частину затоптали чи погризли, частину розігнали та наблизилися до мене. Біс легенько тицьнувся в плече, а Смерч тихенько скиглив поки обнюхував обличчя Абігора.

- З ним все добре, його серйозно пошматували, але житиме. Треба лише відпочити, – заспокоїла к'яарда. "І влити тонізуючий напій" - подумки додала я.

Озирнулась. Поки відкачувала хлопця, не помітила, як пролетів час. Нині нас оточувала глибока ніч. Ворота в селі вже зачинені – впевнена, що бідолашних магів ніхто не чекав би. Гаразд, вирішуватимемо проблеми в міру надходження, спочатку треба забратися з цвинтаря і дійти до села.

Подивилася на несвідомого наставника, перевела погляд на к'яарда. Смерч усе зрозумів без зайвих слів – опустився на землю поряд із господарем і дочекався, коли я акуратно переклала Гора йому на спину. Після чого обережно підвівся і пішов на вихід із кладовища. Я йшла поруч, притримуючи пораненого, амістр пішов за нами.