Читати книгу - "Академія Ніваріум. Літня практика, Анна Скрипка"

Цвинтарні ворота залишили відчиненими – не мало сенсу витрачати час на їх закриття, оскільки внутрішній захисний контур не завершено, а зовнішній нежить не зупинить. Коли наблизилася до зачинених воріт Сторожок, постало питання, як перебратися через дебелу огорожу. Хоча що тут думати? Я набула звіриної іпостасі, забрала наставника у Смерча, а потім, перекинувши його через плече і притримуючи однією лапою, видерлася на ворота. Сидячи нагорі, подивилася на коней. К'яарду не важко перелізти через перешкоду своїми силами, а амістр може й зовсім просочитися крізь них. Але солодка парочка не поспішала до мене приєднатися.

— Ви не йде-ете? - не втрималася від запитання.

Біс струснув головою, а потім кивнув у бік лісу. Смерч повторив за ним. Зрозуміло, вони чекатимуть у лісі. В принципі, так навіть краще. Я прийшла до села без коня і поява амістра викличе ще більше недовіри у місцевих. А к'яард швидше за все хоче пополювати. Звичайного корму для коней, яким його пригощали у старости, виявилося замало.

- До зу-устр-р-річі, хло-опчики, - попрощалася я, - і дя-акую за до-опомо-огу, дор-р-рогі!

Коні дружно гаркнули і підтюпцем поскакали до лісу. А я зі своєю ношею вирушила до села.

***

Сторожки немов вимерли: будинки з наглухо зачиненими віконницями потопали в темряві, ні проблиску світла, ні найменшого галасу. Легка шаль туману вкривала двори і стежки, блакитні промені місячного світла висвічували лише дахи будинків та величезну темну постать демона, що безшумно крадеться, з прекрасним блідим юнаком на руках.

«Але все має бути точно навпаки», - іронічно подумала я. Чомусь у любовних романах, які полюбляє Лоя, завжди є прекрасний принц/лицар/легендарний воїн (потрібне підкреслити), що рятує інфантильну дівчину від чудовиськ. І тільки в мене все навперекосяк! Може це тому, що я віддаю перевагу пригодницьким романам?

З такими думками я дійшла до будинку старости, і знову переді мною постало нелегке запитання: як влізти у вікно, і що важливо – в яке саме? На другому поверсі розташовувалися житлові кімнати господарів, одна гостьова та щось середнє між кабінетом та бібліотекою. Абігора по-царськи розмістили у гостьовій, мені ж постелили у доньки старости. Я лише мигцем була на другому поверсі, коли закидала речі до наставника - у дівчини залишати не ризикнула, дуже мені не сподобалися її зацікавлені погляди на мою сумку.

Наче кімната Далії повинна бути кутова, з двома вікнами. Н-так, уважніше треба бути, Ніко! Подивилася ще раз на другий поверх, відрахувала два вікна з правого краю, намітила третє як ціль. Однією проблемою є менше, тепер наставник. Перевела на нього погляд, оцінила загальний стан - поки живий, коли лізла через ворота, не добила. Але все ще може змінитись.

Вікна зачинені віконницями, ще й зсередини напевно на засувках, а отже, мені потрібні вільні руки, ну, як мінімум, одна. Уклала Абігора поряд з будинком і полізла до вибраного вікна. Добротна будова, викладена з каменю, чудово справлялася зі своєю функцією захисту домочадців – пазурі зісковзували зі стіни, ледве чіпляючись за ущелини з розчином. Намагаючись дотримуватися тиші і стримуючи прокляття, я насилу досягла потрібного вікна і вчепилася кігтями.

Тепер акуратно виймаємо засув, що закриває віконниці і з глухим бухом кидаємо його вниз ... Подивилися з демоном на брус, який встромився в землю, зрозуміли, що не все продумали. Сподіваюся, господарі міцно сплять. Ну, що ж, тепер відчиняємо віконниці, а там… бліде, перелякане обличчя Далії за вікном! Якого? Секундна гра у поглядки змінюється гучним вереском дівчини. Демон не інакше як у стані шоку притиснув вуха до голови, а потім ще й лапами затис, верхніми.

Впали ми добряче, здається, бачили більше зірок, ніж має бути на небі. І добре, що не на Абігора, боюся в такому разі, довелося б тягнути його назад на цвинтар. Але розлежуватися не було коли - в будинку запалили свічки, замиготіли тіні, зчинилася метушня. Підскочили на ноги, обтрусилися. Чуйні вуха вловили рухи у сусідніх будинках. Нервово смикнувся хвіст, оголюючи жало. Так, беремо себе у лапи.

Озирнулися – треба чимось зв'язати руки Гору, щоб закинути на спину: лазити сюди-туди в мене вже, мабуть, часу не буде. На очі потрапили мотузки для білизни, натягнуті між двох дерев'яних стовпів - те, що треба! Демон рвонув мотузку з одного краю - жердина, що утримувала її, зламалася навпіл. Подумки шльопнула рукою по лобі і порадила своєму «другому я» використати пазурі, щоб перерізати товсті волокна.

Далі справа пішла значно швидше: ми зв'язали руки хлопцю і закинули собі за спину. Гор застогнав, мотузка врізалася в горло, але нічого, треба всім нам трохи потерпіти, а там у моїй сумці в аптечці є ранозагоювальні мазі, відновлюючі зілля і багато чого іншого корисного, включаючи спирт для знезараження ран і похідних медінструментів, але відчуваю сьогодні, можливо, я його використовуватиму не за призначенням.

Цього разу піднялися значно швидше, обравши вікно поряд із уже відкритим, тільки ліворуч. Сподіваюся, це все ж таки я прорахувалася з вікнами і плануванням будинку, а не Далія, наважившись спокусити мого наставника, пробралася до його кімнати. Навчені гірким досвідом, затиснули брус у пащі, і обережно прочинивши одну зі віконниць, заглянули всередину. Фух, пощастило – пусто! Треба нечутно зламати клямки, то ж акуратно видавлюємо вікно всередину…кхм, ну, гаразд, акуратно видавлюємо віконну раму всередину. Швидко залазимо, залишаємо засув біля вікна, скидаємо страждальця на ліжко, повертаємо на місце віконну раму. А потім я повернула собі звичний вигляд і підійшла до дверей, прислухаючись.