Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– Ну, ти даєш, – шеф тримав її за руку і, незважаючи на суху стислість його фраз, Макс відчував неабияке його хвилювання. Тут А.В звернув увагу, що Максим одну руку тримає на животі його Олени Прекрасної, але обуритися не встиг. Та перехопила його погляд і лагідною посмішкою погасила обурення.

– Не треба, Андрію... нехай... все правильно. Просто повір мені, потім усе тобі поясню.

– Я так відчуваю людей, Андрію Вікторовичу. Довго пояснювати, справді – у вас пізніше буде час поговорити з Оленою Андріївною. Ось вам можу сказати, що бронхіт вимотав вам усі нерви і ще не пройшов до кінця. А Олені Андріївні додам – у вас усе просто чудово. Усе йде так, як треба. Зараз я трохи підкину дров, вам буде спокійніше.

– Максиме, але ми тільки день як повернулися з поїздки до Франції... Там, у приватній клініці, лікарі підтвердили мені все те, що ви говорили... Сказали, що той, хто зробив мені операцію, просто ювелір, але вони не сказали, що вже...

– Я не знаю чому. Особливих причин придумати не можу. Можливо, просто не розглянули, термін був менше тижня, там ще нічого дивитися... а за аналізами теж не зрозумієш – у вас організм запрацював на повну силу, цілком міг бути гормональний сплеск якої завгодно висоти. Та й вони, напевно, орієнтувалися на те, щоб зрозуміти, наскільки вам стало краще, а не на пошук вагітності... Не звинувачуйте їх...

– Нікому вірити не можна, – сумно додала Олена. – Після нашої розмови, я ходила в нашу Клініку, знайшла там цього лікарчика, думала, що очі йому вирву й руки відкручу... а він ще з такою бридкою посмішкою – “ми все зробили правильно, не було помилки... звідки взялося запалення – ніхто не знає, але доки ви були в нас – усе було нормально” – це ще й натяк, що я сама винна, бо не захотіла в них розлежуватися ще тиждень. Максиме, – вона з надією знову подивилася на нього, – але ж ви не помилилися? Скажіть мені ще раз, прошу...

Макс усміхнувся.

– Хоч сто разів. Звичайно, правда. У вас термін шість чи сім днів. Тож – вітаю. – Макс простягнув шефу руку для рукостискання. Потиснувши її, А.В. потягнув його вбік, а жінки перейшли на свою хвилю – почали перешіптуватися, хіхікати й щебетати про щось своє, дуже важливе. Олена дуже хвилювалася, постійно озиралася на А.В. і довірливо торкалася Таніної руки. Макс навіть подумав, що треба її якось заспокоїти...

– Ось про що я і хотів із тобою поговорити, – шеф потягнув його в самий кут кабінету. – За моїми даними, Клініка сильно зацікавилася випадками незрозумілих проблем зі здоров’ям. Почалося все з професора, який когось там обстежував і витратив зайве, СБшник Фармовський, упир ще той, щось унюхав, почав рити, пов’язав до купи професора цього з його донькою, Беню з синочком, якихось гопників і дівчину, з якого познущався один недоумок зі своїм ручним маніяком. Загалом, шукають вони його, Макс. Я ніяк не міг зрозуміти, що тут до чого, але після цього, – він кивнув на диван, – усе зійшлося. Чому ти мені не сказав, що цей хтось – ти?

– А що я мав сказати? Усе відбувалося одне за одним і причини спочатку я й сам не розумів. Та й зараз тільки припускаю. Вчився користуватися, на Бені ось і вчився. Вийшло витиснути з нього грошей. От я й вирішив змитися з горизонту, бо все таємне завжди стає явним...

– Правильно думав, правильно зробив. Тільки дурні впевнені в усьому. Якби не сховався – тебе вже розірвали б на шматочки. А так вони нишпорять, але нічого конкретного не можуть. Хто повірить у щось отаке, якщо я й сам, якби не Олена, не повірив би. Кохана, ти як? – він гукнув до жінки.

– Нормально, уже нормально. Я чула вашу розмову. Усе правильно. Макс, тобі треба сховатися. Ці не відстануть. Вони доберуться до суті, а коли знайдуть тебе, то розберуть на шматочки. Щоб нікому не дісталося, якщо самі не зможуть проковтнути. І це не перебільшення. Теперішній господар міста, він же один із гендиректорів “Фарми” не відпустить тебе, йому треба синочка лікувати. Той мало того, що тварюка, так ще й наркоша. То ж сам розумієш, – Олена Андріївна встала і підійшла до столу, де лежала її сумка. Дістала звідти досить великий конверт і простягнула Максиму, – Я зрозуміла твоє ставлення до людей і грошей, Таня прояснила. Візьми, я з тих, хто може собі це дозволити. А тобі зараз буде потрібно. Буцатися з “Фармою” – те ще заняття.

Шеф кивнув, погоджуючись, відчинив сейф і дістав звідти ще пакунок, удвічі більший за попередній.

– Це до того ж, – сказав він, вказуючи на перший конверт – Олена не хотіла бути невдячною, ти дуже нам допоміг. Але ми не знали про... ну загалом ми не знали. Якби знали, багато сталося б по-іншому. Бо вважаю, що в нас сьогодні просто свято... Ми з нею поодинці мріяли про цей день стільки років... А зараз ми знову разом. І в нас буде дитина. А це всього лише гроші. Поки що це єдине, чим ми можемо допомогти просто зараз. Ніякими грошима не вимірюється щастя. Не вважай це оплатою, нехай це буде допомога. Будь ласка.

Максим подумав і кивнув.

– Тепер ще, – Олена дістала інший пакет. Усе ж таки бізнес-леді є бізнес-леді – процеси і потоки треба розділяти. – Я тут почула про Бенедиктова... я правильно думаю, що квартира, яку я купую – це тепер його квартира? – вона запитально подивилася на Таню, вказуючи на Макса. Питання було сугубо для проформи – не могла ж вона не знати у кого купляє житло? Таня тільки згідно кивнула, своєю чергою, подивившись на Макса.

– Тоді це теж тобі, – Олена поклала на стіл свій пакет. – Якщо ти не передумав – підпиши в Тані документи і вважай, квартиру ти продав.