Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

— Це був жарт.

— А от я не жартую, — промовив Міллер. — Це був зважений

ризик. Але зараз усе виглядає чистим.

— Але ж ми можемо самі летіти в ці ворота. Ми можемо самі

туди вирушити.

— Можете. Знаючи вас, переконаний, що вирушите.

На якусь мить Голден забув про Ешфорда, про «Бегемота», про

смерті й ґвалт, і тисячу інших речей, які відволікали його від

того, де вони перебували насправді. Від того, чим направду

займалися.

Від того, що це все означало.

Він хотів би дожити до часу, коли людство розселиться між зір.

Він і Наомі, їхні діти, діти їхніх дітей. Тисячі світів, ніяких

обмежень для сімей. Новий золотий вік для цілого біологічного

виду. І по-своєму це сталося зокрема й завдяки «Нову». Фред міг

би про все розповісти мормонам. Хтозна, може, вони відкличуть

свій судовий позов проти нього.

— Ого, — промовив він.

— Еге ж, але дивись, не вистрибни зі штанів од передчасного

щастя, — промовив Міллер. — Я тебе попереджав

і попереджатиму. Двері й повороти, малий. У цих місцях

найпростіше втрапити у пастку. Люди, бляха, надто тупі, щоб

дослухатись. Але свій урок ви засвоїте досить швидко. Вашому

виду я в няньки не наймався. Наступні кроки доведеться робити

самостійно.

Голден колупнув ґрунт пальцем ноги, і звідти засочилася чис та

рідина із запахом меду. Цей світ знайшовся у каталозі станції, сказав був Міллер. «Одного дня тут можна було би оселитися».

Ця думка його приголомшила.

Небо змінилося, і тепер було видно всі кораблі, які застрягли

навколо станції. Вони поволі дрейфували в різні сторони один

від одного.

— Це ти їх відпустив?

— Ні. Станція зняла обмеження, — говорив далі Міллер. — І ще

я повністю відключив систему безпеки. У ній тепер немає

потреби. Варто одному з вас, макак, ткнути пальцем, куди не

треба, то потім не розгребеш. А цей мудак Ешфорд і справді

думає, ніби зможе за шкодити воротам?

— З іншого боку геть усіх цих воріт є по такому світу, як наш?

— Мабуть, у деяких — так. Хто ж його знає? — Міллер знову

повернувся лицем до Голдена, і його голубі очі блистіли

химерним утаємниченим світлом: — Колись, малий, тут

точилася війна. І вона охопила всю нашу галактику, а може, й більше. Моя команда програла. Тепер її немає. Немає вже пару

мільярдів років. То хто ж може знати, що вас чекає по той бік?

— Значить, дізнаємося, — зухвало виструнчився Голден, хоча

всередині його пробрав холодок.

— Двері й повороти, — повторив Міллер. Щось у його голосі

підказувало Голдену, що це було останнє застереження.

Вони поглянули на небо, де повільно геть від них дрейфували

кораблі. Голден чекав, що от-от полетять назустріч перші

ракети, але нічого такого не відбувалося. Всі поводились

чемненько. Може, події на «Бегемоті» якось змінили людей.

Може, вони принесуть ці зміни з собою додому, на свою

батьківщину, і заразять ними інших. На це не варто було би

сильно сподіватися, але Голден вважав себе невиправним

оптимістом. Дати людям усю потрібну їм інформацію.

Довіритись їм, щоб вони все зробили правильно. Він просто не

знав, як можна було вчинити інакше.

Або ж розлітання кораблів було всього лишень частиною

Міллерової симуляції, і людство насправді так нічому й не

навчилося.

— Що ж, — за кілька хвилин проказав Голден, наситившись

мовчазним спогляданням неба, — дякую тобі за візит. Думаю, настав мені час вертатися до своєї перестрілки.

— Я ще з тобою не закінчив, — легковажно промовив Міллер, хоча його слова здалися зловісними.

— Гаразд.

— Мене створили не для того, щоб розгрібати лайно за людс твом, — заявив він. — Я прийшов сюди не ворота відкривати і не

блоки розставляти задля вашого порятунку. Це все

випадковість. Мої твор ці просто торували