Читати книгу - "Маг"

— Скільки їм років?

— А мені тепер однаково, що двадцять, а що тридцять. Дві найстарші — це близнючки.

Якби він не так старанно протирав склянку (знаю ці старі хитрощі; хоче, щоб його пригостити), то зауважив би, що моє обличчя скам’яніло.

— Є просто собі двійнята, — торочив він, дивлячись через склянку на світло, — а є подібні як дві краплі води. Як-от ці. Кажуть, їх навіть рідна мама розрізняє чи то за шрамом, чи то ще за чимсь…

Зірвавшись, я кинувся надвір. Корчмар і рота не встиг роззявити.

Я мчав так прудко, що мало не збив велосипедиста. Не мав злости, майже весь час усміхався. Цього разу я не став паркувати машину біля брами. Безцеремонно заїхав на подвір’я, спинився на жорствяній доріжці біля чорного ходу, а тоді завдав дверному молотку з лев’ячою головою таких побоїв, яких він не зазнав за всі двісті років.

Двері відчинила сама пані де Сейтас, уже не в бриджах, а у звичайних штанах. Подивилася повз мене на моє авто так, ніби сподівалася від нього пояснення, чому повернувся непроханий гість.

— Бачу, що ви так і не вибралися до Гертфорда, — підсміхнувся я.

— Угу, я переплутала дні. — Де Сейтас стягла докупи комірець сорочки. — Мабуть, ви щось забули?

— Так.

— Он як. — Я змовчав, і вона жваво, ось тільки трішки пізнувато, спитала: — Що саме?

— Забув спитати про ваших дочок-двійнят.

Хоч вираз її обличчя змінився, та в ньому зовсім не відчувалося провини й наміру щось заперечувати. Глянувши на мене, де Сейтас блідо усміхнулась. Дивно, що я не зауважив очевидної подібности матері й дочок. Очі, широкий рот… Надто вже міцно в моїй пам’яті засів фальшивий знімок жінки з пухнастим волоссям, який колись показала Лілі.

— Еге ж. Ви таки забули, — відступила вбік господиня, пропускаючи мене до оселі.

У далекому кінці передпокою з’явився Бенджі. Зачиняючи вхідні двері, вона спокійно сказала:

— Все гаразд. Іди їж.

Я скоренько підійшов до хлопчика й нахилився над ним.

— Бенджі, скажи-но, як звуть твоїх сестер-двійнят.

Він дивився на мене з колишньою підозрілістю, та тепер до неї домішалася дрібка страху. Малюк, викритий у своєму сховку. Бенджі глянув на матір. Мабуть, вона кивнула.

— Лілі й Роза.

— Дякую.

Кинувши на мене наостанок недовірливим оком, він зник. Я повернувся до Лілі де Сейтас.

Невимушено провадячи мене до вітальні, вона пояснила:

— Ми назвали їх так, щоб догодити моїй матері. Своєрідна жертва голодній богині.

Її манери змінилися, як і одежа. Зник контраст зовнішности й способу висловлюватися. Тепер можна було повірити, що цій жінці п’ятдесят. Не вірилося, що вона видалась обмеженою селючкою.

— Я перебив вам обід, — бовкнув я.

Вона холодно глянула на мене через плече.

— Ось уже кілька тижнів чекаю, коли ви нарешті щось мені переб’єте.

Сівши в крісло, вона вказала мені на величезну канапу посеред кімнати, але я похитав головою. Де Сейтас не нервувалася, ба навіть усміхалась.

— Слухаю вас, шановний пане.

— Почнімо з того, що у вас є дві заповзятливі дочки. Охоче послухаю, що ви про них вигадаєте.

— На жаль, моя винахідливість уже вичерпується. Відтепер можу казати тільки правду. — З її обличчя не зникала усмішка. Мабуть, кумедна була моя понурість. — Моріс — хрещений батько Лілі та Рози.

— А чи знаєте, хто я?

Дивний оцей її спокій. Навряд чи вона знає, що коїлося в «Бурані».

— Так, пане Ерфе. Чудово знаю, хто ви. — Її очі застерігали, а тим самим дратували.

— І знаєте про те, що сталося?

Де Сейтас глянула на свої долоні, а тоді на мене.

— Мій чоловік загинув у сорок третьому. На Далекому Сході. Так і не побачив Бенджі. — І додала, зваживши на мою помітну нетерплячку: — Він був першим учителем англійської мови в школі імени лорда Байрона.

— Не був. Я переглянув усі старі шкільні програмки.

— Якщо так, тоді ви мали б запам’ятати прізвище Г’юз.

— Досі пам’ятаю.

Вона заклала ногу на ногу. Сиділа, випроставшись, у старому кріслі, оббитому золотистим оксамитом. Куди й поділася провінційна неотесаність.

— Я б воліла, щоб ви сіли.

— Волію стояти.

На таку шорсткість вона злегка стенула плечима й подивилася мені у вічі. Проникливий, зарозумілий, зверхній погляд. А тоді повела далі.

— Мені було вісімнадцять, коли помер батько. Головно для того, щоб утекти з дому, я вискочила заміж. Як виявилося, зробила дуже дурну помилку. В 1928 році познайомилася з моїм другим чоловіком. Наступного року я розлучилася з першим і вийшла заміж вдруге. Нам хотілося на якийсь час виїхати з Англії, а з грошима було туго. Мій чоловік розстарався собі місця вчителя в Греції. Він