Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Взявши каву, пройшов у кімнату для нарад, на ходу відповідаючи на вітання поки що нечисленних знайомих, котрі зустрічались на його шляху. Він вже знав, з ким буде працювати, познайомився на конференції, тому сів біля колег. Пол представив його решті штату і нарада почалась.

Робоче місце Артура було біля вікна, з видом на канал. Вода поруч — це йому подобається. Весь офіс у данському стилі: великі панорамні вікна, щоб захопити більше світла, зручні меблі, все комфортно, а головне — інтер’єр надихає.

Великі вікна і вода. Потрібно буде використати цю ідею для будинку… і Злата хотіла ще щось біля води...

Як тільки почав заглиблюватись у доку — подзвонила Злата. Усміхнувся. Голосно думав про неї — вона почула.

— Привіт, Сонечку.

— Привіт… Артуре, чому ти мене не розбудив?

— Ти так солодко спала, що я не зміг примусити себе потривожити твій сон. Виспалася?

— Так, але я не побачила тебе зранку…

— Ще п’ять годин — і я буду вдома... Там, на столі, я лишив тобі дещо з Амстердама. До речі, наші фото в квартирі — це дуже класна ідея. Вчора якось не помітив, а сьогодні… стільки приємних спогадів. Дякую, Сонечку.

— Це ідея Віки...

— А ти підтримала, — до Артура підійшов колега і запропонував піти глянути “залізо”. — Сонечку, вибач, але я…

— Я розумію, до вечора. Цілую, — Злата сіла в ліжку. Вона чула чоловічий голос, що говорив до Артура — робота.

— До вечора, — сказав Артур і відклав телефон, не потрапивши пальцем на закінчення виклику — промазав, почав підніматись слідом за колегою.

— Привіт, Павленко, — Злата почула голос Вікторії біля Артура і завмерла.

— Привіт.

— Освоюєшся? — Віка сіла на край його столу.

— Так, потроху, зараз потрібно піти глянути на залізо, тому…

— Я не затримаю тебе надовго. Просто хотіла з тобою поговорити. 5 хвилин, не більше.

— Добре… I’ll be in five minutes, wait for me, please (Я буду за п’ять хвилин, зачекай мене, будь ласка),— звернувся Артур до колеги. — Я тебе слухаю.

Злата завмерла, перетворившись на слух, обхопивши обома руками телефон. Артур не закінчив виклик… вона все чує… Що ж хоче сказати Вікторія? Чому вона прийшла в офіс і має справу до її чоловіка?

— Ми з тобою майже не знайомі, але ці два дні, що я провела з твоєю дружиною справили на мене незабутнє враження — і тепер я не можу лишатись осторонь від всього, що відбувається з нею. З вами. Буду говорити прямо. Коли я побачила тебе зі Златою в суботу, то подумала, що ваша ситуація проста як два пальці: ти з нею загуляв, вона залетіла, і її батьки примусили тебе одружитися, але коли я почула вашу історію… Знаєш… Я не плакала, відколи не стало моєї мами, не думала, що буду плакати від розповіді про чуже життя. До такого я не була готова... І хочу сказати, що ви… ви обоє молодці, я захоплююся вами. Чесно.

— Це Злата молодець, а я останнім часом лажаю…

— Ти про вашу сварку?

— Так... — Артур закусив губу. Таки у Злати з Вікторією була дуже відверта розмова. Нічого дивного, він давно вже не “слухав” її, а жінкам дуже важливо проговорювати всі свої хвилювання. І інші “вуха” знайшлися. — Злата сказала, що пробачила. Я вірю, що вона не відчуває до мене ні ворожості, ні злості, але бачу, що вона ніби чекає від мене наступного удару… І я не можу пробачити самого себе за те, що зробив… Що зруйнував довіру між нами.

— Злата не чекає удару, вона боїться, що ти її залишиш.

— Залишу? Чому вона так вирішила? — Артур здивовано поглянув на Вікторію.

— Поговори з нею. Бо ви начебто помирились, але якось... не до кінця. Між вами є непорозуміння, котре отруює вам життя. Владнайте все і живіть щасливо. Ви на це заслуговуєте. Знаєш, коли я пропонувала зайняти Злату на ці два дні — я не очікувала, що вона виявиться такою…неймовірною. Та й ти не такий, яким здаєшся на перший погляд, — Вікторія усміхнулася.

— Злата неймовірна, це так… Мені з нею дуже пощастило, не те, що їй зі мною.

— Вам обом дуже пощастило зустрітися знову. Про вас книжки можна писати. Обіцяй, що поговориш з нею, сьогодні ж...

— Обіцяю… Віко, навіщо ти все це робиш?

— Не знаю… — Віка знизала плечима і усміхнулася. — Можливо, коли сам щасливий, то хочеш, щоб і всі інші були щасливими? Ну, і ви ж мої земляки, не чужі люди.

— Дякую...

— В мене є ще одне питання до тебе.

— Що за питання? — здивувався Артур.

— Як ти дивишся на те, щоб на новорічному корпоративі станцювати зі мною сальсу?

— Негативно, — відповів він одразу ж, не задумуючись.

— Чому?!

— Я останній раз її танцював в інституті і не думаю, що зможу…

— Не прибідняйся, це ж як їзда на велосипеді: раз і на все життя.

— Ні, я не хочу.

— Тоді, я попрошу Злату тебе вмовити.

— Віко, не потрібно.

— Бувай! — блондинка помахала йому рукою і пішла. Злата чула в телефоні, як віддаляються її кроки і скинула виклик.

За вечерею зізналась Артуру, що чула його з Вікторією розмову, бо він не вимкнув телефон. Було соромно, але вона не хотіла брехати і робити здивований вираз обличчя, коли б він почав з нею розмову. Артур відреагував досить спокійно. Відтепер він буде завжди ретельно перевіряти, чи закінчено виклик, бо якщо щось почує Злата — це одне, а якщо хтось інший — тут вже можливі варіанти.

Цього вечора вони, нарешті, розставлять всі крапки над “і”. Кожен з них відпустить свої страхи та біль, і не одразу, поступово, але вони перейдуть на інший рівень у їхніх стосунках.

В офісі була традиція: кожного понеділка працівники по черзі приносили якісь смаколики для всієї команди на сніданок. Домовлялись у п’ятницю хто принесе. Несли випічку, шоколадні плитки (для бутербродів, місцева особливість), сік. Хтось купував, хтось приносив з дому. На цей понеділок визвався принести гостинці Артур, і вони зі Златою в неділю разом пекли здобу і пироги з різними начинками, вимазуючи одне одного то борошном, то начинкою. Можна було просто купити, і Артур розглядав такий варіант, якщо, раптом, вони б зі Златою занадто відволіклися від процесу. Але все вийшло добре і він “вписався” в традицію офісу.