Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Дні потекли один за одним. Вони разом снідали, і Артур їхав в офіс, повертався, разом вечеряли, а далі, якщо погода була хорошою, їхали кудись: гуляти містом, ресторан, кіно… або лишалися вдома, де вдвох їм теж було добре. Наближалися різдвяні свята.

Сальсу на корпоративі Артур не танцював. Але Вікторія сказала, що так просто від нього не відчепиться. Він обіцяв подумати. Можливо, на день народження фірми, в квітні. Але це неточно.

Злата малювала, в’язала, вчила мову. Іноді, щоб не сидіти весь день вдома, їздила до Вікторії в школу танців. Вони подружилися. Дівчата придумували собі заняття, або просто гуляли, відвідували кав’ярню, їхали в офіс до своїх чоловіків під кінець робочого дня, щоб усім разом кудись піти, або до когось.

Новий рік Артур домовився зустріти з Вєталем, і вони поїхали до нього в Гамбург. Злата не дуже хотіла їхати, хотіла лишитись удома і зустріти свято лише вдвох, але він її вмовив. Вона вперше зустрічала Новий рік не в себе вдома, вперше — в компанії, вперше — в рідних обіймах. На їхньому весіллі Ґрети не було, бо в той момент жінка переживала важкий токсикоз своєї другої вагітності. Зараз її живіт помітно округлився і Злата намагалась особливо не витріщатися на неї, ховаючи погляд. І по-доброму заздрила, бо питання дитини Артур дипломатично обходив при кожній їхній розмові.

Маленька Луїза, перша дитина Вєталя і Ґрети, двох з половиною років, одразу ж вчепилася в гостю. З задоволенням показувала Златі свої іграшки, вони разом малювали, ліпили, гралися ляльками, і її батьки багатозначно кивали Артуру на ідилію, що відбувалася в дитячому куточку кімнати. Він нічого не відповідав, задумливо спостерігаючи за їхніми іграми.

Артур весь час після їхнього остаточного примирення був дуже уважним і жодним чином не засмучував Злату, ну хіба що питанням дітей. Робив приємні сюрпризи і, як він казав, віддавав свій “борг” за відсутність періоду “залицянь”.

Андрій, пропустивши осінні канікули в Києві, бо тоді ще Артур і Злата жили у ба, на новорічні канікули таки приїхав і проводив їх, переважно з Дариною, відвідуючи ковзанку, кінотеатри, кав’ярні та просто гуляючи містом. Мама Дарини запросила його на зустріч Нового року — він погодився. Це стало причиною відмови приходу Лізи. Вона уникала зустрічі з ним і не прийшла на це свято до подруги, мотивуючи це тим, що не хоче, аби він до неї “підкатував”. Але Андрія Ліза вже не цікавила. Дарина стала більш цікавою для нього. Зі Златою він спілкувався, переписуючись у месенджерах чи розмовляючи по скайпу, якщо дозволяв інтернет.

На початку січня, після вечері вдома, Злата пожалілася, що їй недобре. Мабуть, отруїлася. Артур провозився з нею півночі, нічого не коментуючи, але мав при цьому загадковий вигляд.

— Артуре, мені здається, чи ти усміхаєшся? — запитала Злата, сидячи закутана в плед у кутку дивана вітальні з мискою перед лицем. На годиннику була третя година ночі.

— Тобі не здається, — він сів навпроти неї у крісло й усміхнувся.

— І що ж тебе так веселить? — ображено запитала вона.

— Сонечку, я не веселюся. Не ображайся, просто дуже дивно, що ти сама ще нічого ще не зрозуміла, — він розглядав її сумне обличчя й усміхався.

— У мене зараз такий стан, що я не можу нічого зрозуміти, а ти сидиш і смієшся з мене… — Злата заплакала.

— Сонечку, — він підвівся і, сівши на бильце її крісла, обійняв її. — Я не сміюся з тебе, ну правда. Не плач, — він витер її сльози, — просто я думаю... що ти вагітна.

— Вагітна? — вона підняла голову і здивовано поглянула на нього.

— Ти останнім часом жалієшся, що стала дуже чутливою до запахів, що трапляються зміни настрою, що ти втомлюєшся. Відколи ми тут в тебе жодного разу не було “тих самих” днів, чи не так? — він гладив її по голові, прибираючи неслухняні пасма з обличчя.

Злата поклала руку на живіт і занепокоєно поглянула на Артура.

— Це неможливо… в кінці листопада я думала, що місячних нема через застуду. У Валі колись таке було, в технікумі, вона застудилася, їй давали купу ліків, і нічого не було… тому, я була впевнена, що це не вагітність. Та і в мене трохи мазало…

— Коли? — стурбовано запитав Артур.

— Минулого тижня…

— Чому ти мені нічого не сказала?

— Ну, я ж… я ж не знала… Я думала, що це місячні.

— Минулого тижня? Коли ми були у Вєталя?

— Так. Я гралася з Луїзою, підіймала її і вона… стрибала на мене, коли ми пішли в дитячу, — Злата перелякано поглянула на Артура, котрий сидів блідий, як полотно.

— Потрібно до лікаря, — сказав він, отямившись.

— Я вранці подзвоню Вікторії і ми...

— Давай не будемо чекати, а поїдемо зараз. Я піджену машину, — Артур підвівся і Злата схопила його за руку.

— Артуре, зараз нічого не кровить, мене лише трохи нудить і все. Заспокойся, будь ласка. Можливо, я й не вагітна, і це просто збіг.

— А якщо…

— Будь ласка, сядь поруч, — сказала Злата, не відпускаючи його руку, і він сів поруч з нею на диван. Вона пригорнулася, і Артур обійняв дружину. Відчувала його напругу і хвилювання. Сама теж хвилювалася, розуміючи, що навряд чи це "просто збіг". Востаннє місячні були в кінці жовтня і на його день народження вже нічого не було. Вона пам’ятає. У пам’яті сплив епізод перед другою купівлею землі і його “Ти не передумала?”. Він питав її тоді саме про це… Має бути близько двох місяців. І весь цей час він мовчки спостерігав за нею, не маючи певності, що все вийшло. Але ж вона хворіла...

— Артуре… — сказала Злата пошепки, — я ж пила ліки…

— Я купував ті, що можна, радився з провізорами, кажучи про перший триместр. Читав інструкції. За це не переживай, — його голос прозвучав пригнічено.

Вони задрімали і прокинулись о 7-й ранку від будильника Артура в телефоні. Злата набрала Віку.

В офіс Артур приїхав ближче до обіду. Відвіз Злату додому після лікаря, залишив машину і поїхав у офіс, бо відпустили його лише на півдня. Пішов на своє робоче місце, та налаштуватися на роботу ніяк не міг.