Читати книгу - "Пан Ніхто"

Однак усе це — лише історія. Історія, що має певне значення для розуміння окремих особливостей нинішньої ситуації, і все-таки історія. Загибель Ганева кладе край його власним турботам, але не моїм. Бо якщо історія складена, то досьє все ще залишається розірваним на три частини. І лише одна з них — у моїх руках, точніше, під однією з ніг».

Я виходжу з підйомника. Майданчик перед церквою безлюдний. Першою ж бічною вуличкою переходжу на головну і через десять хвилин опиняюсь біля машини на Беренплац. Аж тепер, коли трубний голос німця перестав гудіти у вухах і думки мої вляглися, я відчуваю, що черепна коробка досить-таки потерпіла і неабияк поболює. Пора нарешті повертатися в тихий дім у тому тихому кварталі й поринути у тихий заспокійливий сон.

Їду мимо парламенту в напрямку моста. Циферблат, що світиться у машині, показує тільки десять тридцять, але вулиці давно пусті, начебто вже глибока ніч. Виїжджаю на Кірхенфельдбрюке й уловлюю за собою блиск якоїсь фари; мабуть, це фара мотоцикла, який звернув убік, бо за мною не було машини.

Я усвідомлюю свою помилку вже аж на середині довгого моста. Дві червоно-білі бетонні піраміди, типу тих, що ставлять під час ремонту шосе, перегороджують мені шлях. Полотно, одначе, не ремонтується, і піраміди, очевидно, щойно поставлені за сигналом тієї фари. Словом, я вскочив у старанно влаштовану пастку за точним передбаченням противника.

Передбачення ці, ясна річ, не можуть бути результатом бозна-якої проникливості. Кірхенфельдбрюке — єдиний міст, яким можна виїхати на Тунштрасе, не об'їжджаючи далеко, і я, як і всі інші жителі Острінга, завжди їду через цей міст, так що цілком логічно було не доганяти й підстерігати мене в місті, а причаїтися тут і просто чекати. Більш важливе інше — навіщо я їм потрібен. Проте для роздумів цей момент аж ніяк не підходить.

Хоч-не-хоч зупиняю машину, готуючись дати різкий задній хід, але в цей час двоє людей витягують позаду ще дві піраміди. Виходу нема. Між іншим, ще й тому, що ті двоє з пістолетами в руках. Міст досить добре освітлений, і ясно видно, що на стволах — заглушники. А коли пістолет із заглушником, імовірність того, що він буде пущений у хід при першій же необхідності, значно зростає.

Між двома проїжджими частинами моста тягнеться високий металевий бар'єр, отже, будь-яка спроба маневрування виключена. Виходу нема. Тим більше, що в цю мить, несподівано перестрибнувши бар'єр, за два метри перед машиною стають ще двоє. Також з пістолетами, стволи яких підозріло видовжені.

Мушу визнати, що вони обрали справді найзручніше місце, щоб всадити в мене кулю. А я допоміг їм, з'явившись у найзручніший момент. Міст безнадійно пустий. Кілька приглушених пострілів — і П'єру Лорану кінець. Це ще півбіди. Гірше те, що разом з Лораном пропаде й Боєв. А чи вони кинуть мене у шістдесятиметрову безодню за парапетом моста вже мертвого, чи все ще живого — це деталь, якою, можливо, не зацікавиться навіть слідча поліція.

Двоє, котрі стоять перед фарами машини, добре знайомі мені з недавньої зустрічі у підйомнику. Той, що справа, у шоколадному костюмі в світлу смужку, який він уже мав час витріпати від пилюки, якраз у цей момент робить недбалий жест пістолетом: «Вилазь!»

Не підкоритися — все одно стрілятимуть через скло. Я покірно відчиняю машину і вдаю, що збираюсь виходити. Але замість того лише різким жестом кидаю одну з синіх капсулок, які на всяк випадок ношу в кишені. І в ту ж мить повторюю жест, але цього разу в зворотному напрямку, за машину.

Не чекайте грому і тріску. Лише два сліпучі клубки полум'я спалахують як вогняний вихор і одразу ж щезають. Але разом з ними щезають і невідомі типи.

Дорога кожна мить. Такий пекельний спалах на середині головного моста не може залишитись непоміченим навіть у сонному місті, навіть якщо це місто — Берн пізньої нічної пори, а точніше — о десятій тридцять вечора. Я вискакую з машини, блискавично прибираю одну піраміду, потім другу, відтягую одне тіло, за ним друге, хапаюсь за кермо і даю повний газ. Тільки-но я в'їхав на Тунштрасе, як десь позаду розлягається виття поліцейської сирени. Не дивно, що таке ж виття чується й попереду. Тому я пірнаю в перший глухий провулок і з досадними, але необхідними маневрами вертаю до свого спокійного дому.

Справді спокійний дім. І зовсім спокійне місто. Але його спокій починає ставати зловісним.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Видно, бесіда з Флорою була досить гарячою, — ущипливо каже Розмарі, помітивши легкі зміни на моїй фізіономії.

— Помиляєтесь, — відповідаю. — Це не любовні ушкодження.

Я опускаюсь в улюблене крісло і мрійливо зітхаю:

— Як би мені хотілося, дорога приятелько, по-справжньому розраховувати на вас.

— Думаю, можете розраховувати повністю.

— Навіть до такої міри, щоб сподіватися на чашку кави?

— Гультяй, — бурмоче Розмарі і все ж спроквола встає. — Якщо хочете мати безсонну ніч…

Але послати її на кухню — значить одержати лише короткочасну відстрочку. Трохи пізніше вона разом з кавою підносить мені наступне запитання:

— Тепер нарешті скажете, що з вами сталося?

— Напад, — заявляю я лаконічно, відпивши ковток життєдайної рідини.

— З боку кого?

— Поняття не маю, — відповідаю майже щиро і запалюю сигарету.

— Із якою метою?

— Гадаю, що мету досить ясно видно з наслідків.

— Вважаєте, що вас хотіли вбити?

— Можливо.

— А може, й пограбувати?

— Одне випливає з другого. Особливо якщо вони вбили собі в голову, що мої кишені повні діамантів.

— Значить, на вашу думку, напад був пов'язаний з тим, що коїться поблизу?

— А з чим же іншим? Ми все-таки у Берні, а не в Чікаго.

— Ви вже починаєте цитувати Флору… так вона вам улізла в голову, — підколює Розмарі.

Але, не одержавши відповіді, переходить на дещо серйозніше:

— П'єре, я боюсь…

— Якщо боїтеся, згортайте прапори. Це легше всього. Сподіваюсь, місце у Грабера зберігається за вами.

Вона якийсь час мовчить, ніби оцінюючи мою пропозицію. Потім каже іншим тоном:

— Не згорну! Не збираюся відступати перед цими…

— Якими «цими»?

— Ну, цими, що напали на вас… Власне, скільки чоловік напало?

— Цілий натовп. Спочатку було двоє, потім стало четверо. І якби я не поклав край їхній витівці, вони, напевне, продовжували б подвоюватися.

— Скільки б їх там не було, я не відступлю, — повторює Розмарі.

Люблю таких рішучих осіб. Навіть якщо вони іншої