BooksUkraine.com » Сучасна проза » Літа зрілості короля Генріха IV 📚 - Українською

Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

138
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Літа зрілості короля Генріха IV" автора Генріх Манн. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 246 247 248 ... 255
Перейти на сторінку:
class="p1">Король:

— Друже, я докладу твої борги до своїх і заплачу за себе й за тебе. Арманьяк, іди до старого подвір'я, в фінансову управу, й скажи там, яка моя воля. А як повернусь, я підпишу розпорядження.

Офіцер:

— Величносте! Доти мене вже заарештують, і вам доведеться мене визволяти.

Король:

— Вони вас не знайдуть, капітане. Де ви можете перебути цю годину найбезпечніше?

Арманьяк — дуже тихо:

— У вашому екіпажі, величносте!

Король дивиться на нього, він поблід. Переступає з ноги на ногу, нарешті каже:

— Їдьмо зі мною, капітане!

Шлях до гавані

Довгими переходами Луврського палацу пролетів далекий крик, коли король зі своїм офіцером рушили до виходу. То був крик страху і радості, невтримного шалу, крик збуреної до дна душі. Арманьяк поспішав за своїм королем, він думав, що то кричить королева, що нарешті вона озвалась. Але Анрі краще розпізнав голос: маркіза до Верней; вона теж колись існувала, ще й дуже відчутно, а тепер він зоставляє позаду тільки її голос.

Дорогою короля зупиняли ще кілька разів. Вітрі[123], капітан гвардійців, наполегливо просив дозволу супроводити його. Адже в місті чекають урочистого в'їзду королеви, і на вулицях повно всяких чужинців та невідомих осіб.

— Ви хочете підлеститись до мене, — відрубав йому король. — Зоставайтеся краще з дамами.

Нa сходах, що вели від його кабінету до виходу, йому зустрілись герцогиня де Меркер, маршал де Буа-Дофен[124] і один з його синів — Анжу. Для кожного знайшлись у нього слова, але говорив він бездумно. Він думав: «Куди ж це я? І нащо?»

Панові де Пралену, ще одному капітанові гвардії, що напрошувався в охоронці, він уже відповів неласкаво, але озирнувся на свого однорукого офіцера: чи тут він? Той був на місці й мав зовсім інакший вигляд: зосероджений, бойовий. Він усе зрозумів. «А що тут розуміти?» — спитав себе Анрі. Вигляд його супутників міг хіба заспокоїти. Вони дожидались біля дуже великого екіпажу й розмовляли про погоду. Там були його давні товариші Лаварден і Роклор, люди без крихти фальшу. Де ла Форс тільки вчора став маршалом, йому не терпиться швидше попасти на Піренеї. Ще три знайомі постаті, а останній — д'Епернон, його ми воліємо бачити тут, а не десь-інде.

Король посадив поруч себе д'Епернона, Лавардена й Роклора, а ліворуч — панів де Монбазона й де ла Форса; отже, разом з королем на передню лаву просторого екіпажу втислися шестеро, і екіпаж захитався й зарипів. Навпроти було місце ще для двох чи трьох. Туди спробував сісти третій — однорукий офіцер.

— Хто ви такий? — визвірився на нього маркіз де Мірбо й штовхнув офіцера в груди.

— Величносте! Обережно з незнайомими! — сказав Роклор. Король хотів відповісти, але в ту мить його сусід Монбазон простяг йому листа, а хтось інший наказав рушати — можливо, другий його сусід, д'Епернон. Коли коні зрушили з місця, однорукий упав. Тоді схопився, побіг за повозом і таки спромігся видертись на передок до візничого. А тоді король наказав спустити з усіх боків опону екіпажу. І пояснив, що хоче побачити, як прибрали місто для урочистого в'їзду королеви. Однорукий офіцер сидів обличчям до нього.

— Яке сьогодні число? — раптом спитав Анрі.

— П'ятнадцяте, — відповів хтось.

— Ні, чотирнадцяте, — поправив інший.

— Між тринадцятим і чотирнадцятим, — тихо нагадав собі Анрі. За повільним екіпажем бігло кілька слуг, а по боках запрягу їхали верхи стайничі. Один з них спитав замість візничого, куди їхати.

— Прямо, — наказав король. А далі щоразу, коли візничий питав, куди повертати, король називав якийсь будинок, якусь церкву. На думці Анрі мав арсенал, але не відкривав цього. Бо хтось міг би випередити екіпаж.

Вулиця Лa-Феронрі вузька, дуже людна, там важко проїхати запрягом, але й обминути її нема як. Вона продовжує собою вулицю Сент-Оноре. Там, де одна переходить у другу, королю впав у очі один дворянин, пан де Монтіньї. Колись Анрі зізнався цьому нічим не визначному придворному, що хотів би померти. Сказав, що радий би знайти в самотині справжній душевний спокій. Але зразу похопився й додав: «Державці не мають на світовому морі іншої гавані, крім домовини, і повинні вмирати в розпалі діяльності». А тут, в'їжджаючи до вулиці, вже недалекої від його гавані, він гукає:

— Слуга покірний, Монтіньї, слуга покірний!

Коли над'їхав королівський екіпаж, вулицю запрудив натовп, куди густіший, ніж звичайно. Люди відтісняли одні одних до муру монастиря Невинних немовляток, ніби прохід і так не був звужений крамничками та ятками, що ліпилися попід муром. Всі поскидали капелюхи, дивились розгублено, ніби заблукані, й мовчали, мовчали. Перед будинком із емблемою-саламандрою дорогу зовсім перегородили дві фури — одна з сіном, друга з барилами вина. Візничому довелось обминати ту перепону майже без нічиєї допомоги, бо більшість стайничих та скороходів скористалися проходом через монастирський цвинтар. Тільки декотрі з них допомагали усунути з дороги фури. Якщо хтось від самого Лувру йшов назирці за екіпажем і вичікував нагоди, то сприятливішої, ніж ця затримка, годі й сподіватись. Однорукий офіцер на передку сидить обличчям до короля, і його уваги не уникла б і волосинка, якби ворухнулась, не те що людина.

Проїхали. Фури здано в правий бік, а з лівого протиснувся екіпаж — обережно, щоб не зачепитись. Король підводить обличчя до одного будинку й вигукує — ніхто не добрав, що саме, візничий, мабуть, подумав, що це до нього, щоб не ловив гав. Усі, хто сидить в екіпажі, теж зводять очі. Над склепінням підворіття емблема: серце, увінчане короною й пробите стрілою.

Однорукий офіцер жахнувся: він на мить забувся, що має пильнувати, бути напоготові! І зразу бачить: запізно, лихо сталося. Він сплигує додолу, щоб накинутись на вбивцю. Але того вже хтось б'є по обличчю руків'ям шпаги. Герцог д'Епернон гукає:

— Стійте! Не вбивайте його!

Однорукого паралізувала лють: виходить, він не здався нінащо, нікудишній охоронець, зважений і визнаний надто легким — у єдиний день його життя, який йому зарахується. Яке пуття тепер зі слів, хоч він міг би як очевидець, у згоді зі своїм сумлінням, засвідчити те, що для більшості ще затемнене сторопінням і нестямним жахом. Убивця підкрався з-за екіпажу, поки король дивився вгору, на емблему — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Туди звели очі всі, тільки один не звів — герцог д'Епернон: він виглядав убивцю. Король, поки дивився вгору, обнімав зрадника за шию й давав йому прочитати листа; це дозволило герцогові повернути голову й виглядати свого поплічника. А другою рукою король спирався

1 ... 246 247 248 ... 255
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літа зрілості короля Генріха IV», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Літа зрілості короля Генріха IV"