Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

небеса — одна Титанічна ніч за раз, саме тому Слотроп оглядає свою коаліцію з надією на успіх і з очікуванням провалу (ні, це аж ніяк не скасовує апатії, навпаки — утворює гучний і крицево-гострий дисонанс, який закручується у нутрощах). Його дуже сердить, що він настільки невпевнений, наскільки нездатний однозначно стати на той чи той бік. Для тих, кого старі пуританські проповіді таврували як «богопротивних валахів», легкого шляху нема, «І-Хто-Тут-Головний», бо «не бачу» тільки тому, що вам чогось не видно, зовсім не означає «нема»! Енергія всередині настільки ж реальна, настільки ж обов’язкова і невідворотна, як і видима. Коли востаннє ви почувалися надміру розслабленими? «Богопротивні валахи» — такі ж люди, як і герої та негідники. Їм найчастіше випадає миритися з великими прикрощами, погодьтеся. Чому б вам уже зараз, хоч би де ви були, городяни, а чи мешканці села, сидите ви, загорнувшись у ковдру, а чи їдете в переповненому автобусі, взяти й повернутися до найближчого «валаха», ну, навіть до свого зображення у дзеркалі, і… просто… заспівати:

Гей, сусіде, як-ся маєш, як-ся маєш, друже!

Таж тобі самот-ньо, може, й важко дуже?

Дні ідуть безмовно; і та-ке що-ра-зу,

Теплих слів не чуєш, сміх щеза одразу?

Дай-но Все скажу, дру-зя-ко, розповім все, хлопче,

Як життя руй-ну-є, прикро і охоче…

Тож пройдімо поруч шляху хоч частину, враз З’ясніє небо, явить світлу днину!

А тепер усі разом —

Поки четвірка вбирається, голоси якийсь час ще співають — залежно від того, наскільки їм цього хочеться: Міртл виставляє напоказ щедрий обшир струнких ніжок, а Максиміліан хтиво зазирає під спідницю юної говіркої кралі, викликаючи ніякові смішки хлопчакуватого Марселя, трохи всім цим збентеженого.

— А тепер, — Слотроп з улесливою пришелепуватою усмішкою, — час зробити Освіжаючу Перерву! — І вже він у льодовні, не встигає навіть стихнути відлуння Міртлиного «Христе-Боже»… — від світла крихітної холодної лампочки його обличчя наливається синявою літньої ночі, тінь-дитя Бродеріка і Наллін, їхній нерозкаяний почварний син, який народився з гідравлічними обценьками замість рук і вміє ними лишень загрібати… і з серцем, що чутно булькає, немов у животі кумедного товстуна… але погляньте, наскільки байдужим, наскільки незалежним його обличчя було ті півтори секунди у відблиску старої кустарної льодовні, що гомонить «кельвінаторсько»-бостонським діалектом:

— Ти заходь, Тайроне, тут у мене у животику дуже файно і затишно, купа всякого добра: і «Моксі», і чималенькі «Бейбі-Рути»… — Він простує поміж полицями, що милями-й-милями, та між горами їжі чи продовольчими містами Кригландії (тільки обережніше, бо тут фашизмом може відгонити, за солодощами карамельної барви причаївся термодинамічний елітизм найвищого ґатунку — лампочки можна замінити свічками, а радіо може заткнутися, але головна функція Електромережі у цій Системі — справа льодовні: заморожувати бурхливі цикли доби, щоб зберегти цей маленький світ без запахів, цей куб незмінності), долає хребти селери, дещо оддалік яких громадяться понадписувані блискучі склянки з сиром, ковзається на маслі, цямкає кавуном до самісінької шкуратини, а тоді ясніє і світиться, проминаючи банани, позирає вниз на мідянку патьоків плісняви по зашкарублому рельєфу старої, вже нерозбірливої запіканки… банани! хто-хто поклав сюди банани…

У-хо-ло диль ник!

О ні-ні-ні, ні-ні-ні!

Чикіта Банана каже не можна! Шось страшне може статися! І хто ж таке зробив? Мабуть, не Мамуня, а Гоґан просто втелющився в Чикіту Банану, Тайрон багато разів заходив до кімнати і бачив, що братик сидить, приліпивши етикетку від банана собі на роздрочену пуцьку, щоб було зручніше, сам поринув у мастурбаційну фантазію: всадити б тій манірній, хай і старшій, латиноамериканці у капелюшку, навіть не капелюшку, а велетенському фруктовому базарі і з широкою грайливо-зухвалою усмішкою: «Ай, ай, які ж ви, янкі, пристрасні!..» — та-а ще, але ні, Татуньо навряд, Татуньо нізащо не схоче, але якщо це (стає холодніше?) ніхто з нас, тоді (що відбувається з платівкою Спайка Джоунза «Прям у фюрерову пику», яка грає десь у вітальні, чому звук стихає?)… якщо це не я ненавмисно (озирнися, десь риплять завіси), і тоді це може означати, що я божеволію (а чого це лампочка яскравішає, що таке…) ХЛЯП, ну, хай би хто тим був, що так безглуздо знехтував радіорекламою «United Fruit», він щойно зачинив юного Тайрона у льодовні, і тепер йому доведеться розраховувати тільки на Міртл, щоб витягла його звідси. Соромно, хай йому…

— Правильно думаєш, начальнику.

— От так штука, М. М., сам не знаю, що сталося…

— Що ти взагалі знаєш… Хапайся за плащ.

Фіть…

— Фу. Ну, — каже Слотроп, — е-е, то ми всі?..

— Осяйна Година, мабуть, уже за багато світлових років звідси, — каже Міртл, — а з твого носа звисає шмаркляна бурулька. — Марсель підстрибує до пульта мобільної споруди, відбиває азбукою морзе Центральному Управлінню запит на дозвіл всенаправленого кліренсу з найвищою швидкістю, який іноді надають, а іноді таки й ні — залежно від потаємних процесів серед надавачів дозволів, тож одне із завдань четвірки полягає в тому, щоб такий процес відкрити і повідомити про нього світові. Цього разу вони отримують Повільний Повзун, Приміські Вектори, найнижчий статус вуличного руху у Ракетен-Штадті, застосований у літописній історії один-єдиний раз — у випадку гомосексуаліста-дітовбивці індіанського походження, який після зносин любив витирати свій орган об Прапор, і так далі…

— Курва! — репетує Максиміліан на Слотропа, — Повільний Повзун, Приміські Вектори! А якого милого нам робити, чувак, — уплав, курва, чи що?

— Слухай, Мірті… — Слотроп помалу і з пошаною наближається до М. М., у якої золота сіточка на волоссі, — слухай, а не могла б ти… — Господи, скільки вже разів вони це проходили! — чи ж Міртл не хочеться, аби Сопливий Слотроп припинив оцю свою ні-риба-ні-м’ясо балаканину і став нарешті чоловіком? Вона запалює сигарету в кутику рота, випинає стегно і зітхає:

— Усе на мазі, — надто вже допіка їй ця бідося…

І маєш! диво сталося, вони гасають вулицями-коридорами Ракетен-Штадта, наче яке довгошиє морське чудовисько. У височіні дітлашня мурашками вовтузиться на павутинках віадуків, що лишайником застигли на мокрім камені міста, малеча перелазить через повітряне поруччя й обсипається на привітну спину лискучого чудовиська, що курсує містом. Перелазять з вікна у вікно, настільки сповнені благодаттю, що й не падають. Дехто з них, певна річ, шпики — ось оте гарненьке малятко з медовими кучериками у блакитному клітчастому сарафанчику, блакитні підколіночки, сидить під ґорґулею на вікні, підслуховує Максиміліана — той почав пити запоєм, щойно будівля рушила з місця, і взявся довго і нудно звинувачувати Марселя під непереконливим приводом бажання добутися істини: чи можна вважати, що Галльський Геній насправді