Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

розважався, як під час цього походу. Пригадую, як ми пореготали ввечері двадцять восьмого травня, за кілька хвилин до того, як мене поранили. Генерал наказав встановити спостережний пункт на дзвіниці Орільйонського жіночого монастиря. Підходимо, грюкаємо в браму, лаємось, — ніхто не відчиняє, бо то був монастир затворниць. Тоді Тассоні, Альдріґетті, я та ще кілька хлопців попробували висадити її прикладами карабінів, але марно. А поруч був зруйнований снарядом будинок. Ми — туди, взяли якусь колоду — і ну гатити нею в браму. Нарешті з диявольським гуркотом брама впала. Вбігаємо — ні душі. Раптом у кінці коридору чуємо якийсь писк — це верещали від жаху черниці, що забились у каплиці навколо вівтаря. Хтозна, чого вони чекали від дюжини відчайдушних хлопців. Черниці були старі та потворні, усі в чорному, з виряченими очима — готові негайно віддати себе… в жертву. Побачивши нас, вони завили, як цуценята. Тоді Тассоні, славний хлопець, каже їм: «Пробачте, сестрички, але тепер у нас обмаль часу… Ми повернемось, коли ви приведете нам послушниць!» Хлопці аж покотилися зі сміху. Так ми й лишили їх ні з чим і побігли нагору обстрілювати роялістів з балконів.

Анджеліка сиділа в тій самій позі і сміялась, блискаючи своїми білими, міцними, як у молодої вовчиці, зубами. Ця пікантна історія видалась їй чудовою, і від хвилюючої думки про можливість насильства в монастирі в неї раз у раз високо підіймались гарні пружні груди.

— Ну й молодці ви! Як би я хотіла бути поруч з вами!

Танкреда важко було впізнати: під впливом своєї розповіді, схвильований спогадами і збуджений присутністю привабливої дівчини, він з добре вихованого, благородного юнака раптом перетворився на грубого солдата.

— Коли б ви були з нами, синьйорино, то ми, мабуть, не чекали б на послушниць!

Вдома Анджеліка чула немало грубощів, але тепер вона вперше (і не востаннє) стала об’єктом сороміцького жарту: це їй сподобалось, і вона розсміялася дзвінким, розкотистим сміхом.

Гості підвелися і почали прощатися. Танкред нахилився, щоб підняти віяло із страусового пір’я, яке впустила Анджеліка. Підводячись, він побачив, як спалахнуло обличчя Кончетти і на очах у неї блиснули сльози.

— Танкреде, такі речі розказують лише на сповіді, їх не розповідають за столом у присутності дівчат, принаймні не в моїй присутності.

І повернулась до нього спиною.

Перед тим, як лягти спати, дон Фабріціо вийшов на балкон. Внизу, поринувши в густі сутінки, спав парк, у нерухомому повітрі вирізнялися застиглі, немов вилиті із свинцю, крони дерев; з церковної дзвіниці долинав тужливий крик сов. Небо вже було чисте: вечірні хмари попливли хтозна-куди, в не такі грішні краї, яким Божий гнів присудив меншу покару. Зірки потьмяніли, їх світло насилу проникало крізь товщу гарячого, задушливого повітря.

Князь полинув душею до них, незайманих і недоступних, що давали радість, нічого не вимагаючи навзамін. Він знову, як не раз до того, поринув у мрії про те, як гарно було б перенестися розумом до безмежних просторів всесвіту, озброївшись лише зошитом для розрахунків, розрахунків украй складних, але завжди точних. «Вони єдині чисті створіння, єдині порядні люди, — міркував він, переносячи людські якості на зірки. — Хіба хтось дбає про посаг для Плеяд, про політичну кар’єру Сіріуса чи про альковні пригоди Веґи?» День, що минув, був тяжкий; дон Фабріціо тепер особливо відчував це — і не тільки через важкість у шлунку: так казали зірки. Підводячи очі, замість їх звичних візерунків, він щоразу бачив химерний трикутник: дві зірки вгорі, на одній лінії, третя — під ними, немов очі і підборіддя, що глузливо посміхались до нього: це обличчя його душа завжди бачила на небі в хвилини сум’яття. Фрак дона Калоджеро, любовні муки Кончетти, очевидна захопленість Танкреда Анджелікою, її небезпечна краса, його власна малодушність — безліч ускладнень, безліч дрібних камінців, що котяться з гори попереду страшної лавини. А цей Танкред! Звичайно, він має рацію, і йому треба допомогти, але все ж таки слід визнати, що хлопець таки паскудник. А втім, хіба він сам чимось кращий? «Годі, час спати».

Бендіко терся в темряві об коліно свого хазяїна. «Ти, Бендіко, схожий на ці зірки; ти незбагненний, як і вони, і не здатний спричиняти тривогу». Князь підняв собачу морду, майже невидиму в темряві ночі. «Та й очі твої на одному рівні з носом, а підборіддя нема взагалі, тому голова твоя не схожа на зловісних привидів на небі».

Згідно з усталеною традицією, на другий день після приїзду вся князівська родина мала відвідати монастир Святого Духа, щоб помолитись на могилі його засновниці та покровительки — блаженної Корбера, однієї з прабабок дона Фабріціо, яка у святості прожила там і у святості померла.

В уставі цього монастиря значилося правило, за яким чоловікам суворо заборонялось переступати його поріг. Воно не поширювалось лише на князя як на нащадка блаженної Корбера, і дон Фабріціо по-дитячому ревно оберігав цей привілей, не поділяючи його ні з ким, окрім хіба ще самого короля.

Князеві завжди було приємно усвідомлювати, що перед ним відступає навіть канонічне право, і він ніколи не пропускав нагоди відвідати монастир Святого Духа. Крім того, в цьому монастирі все тішило його око, починаючи від скромної приймальні, в центрі склепіння якої застиг кам’яний гепард, з подвійними ґратами для розмов, невеличкою дерев’яною вертушкою для прийому і передачі повідомлень та масивними дубовими дверима, котрі з усіх чоловіків-мирян мали право відчинити лише двоє — він та король. Йому подобалось спостерігати за черницями в білосніжних лляних нагрудниках, які дрібними складками вкривали грубі чорні сукні, слухати в двадцятий раз повчальну розповідь ігумені про наївні чудеса його прародительки, бачити, як та показує йому закуток у сумному садку, де свята черниця затримала в повітрі великий камінь, що його кинув у неї Диявол, роздратований її твердістю. Він із щирим подивом розглядав на стіні однієї з келій оправлене в рамку славнозвісне послання, в якому блаженна Корбера нібито закликала Диявола покаятись, і відповідь лукавого, котрий з жалем відхилив цю пропозицію. Князеві подобалась солодка нуга, що її черниці готували за столітніми рецептами; стоячи на хорах, він любив слухати відправу і завжди з глибоким душевним задоволенням дарував монастирю значну частину своїх прибутків, як цього вимагав заповіт засновниці.

Отже, наступного ранку князівська родина в доброму гуморі вирушила двома каретами до монастиря, розташованого відразу за містечком. У першій їхали князь, княгиня та дві дочки — Кароліна й Кончетта; у другій — княжна Катерина, Танкред та отець Пірроне. Останні двоє під