Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

***

Буквально відразу ж картаю себе за нестриманість. Прикушую губу, зважуючи наступні слова. 

― Якщо хочеш, не відповідай. Я не маю права… 

― Маєш, ― різко перебиває. ― Ти моя наречена. І як наречена, хоча б мигцем, але мала знати щось про минуле… 

Відкладаю вилку в сторону, так і не з'ївши ні крихти. Готуюсь слухати. Безстрашний самовпевнений Темницький вагається. А я не хочу його квапити.

― Це давня історія, ― ловить мій погляд. Не ховається, хоч розповідати, судячи з усього, не просто. ― Ми зустрічались ще в школі. Наші батьки дружили, разом розпочинали бізнес. Вийшли з низів. Не дивно, що й ми були дружними. Спочатку просто товаришували, потім почали зустрічатись. Не скажу, що були шалено закохані, просто це було закономірно. Вирішено з практично з самого нашого народження. Цього від нас очікували геть усі. І, якщо чесно, нас теж усе влаштовувало. До пори, до часу. Поки не стали занадто дорослими, щоб зрозуміти, що від життя хочемо різного, і шляхи досягнення цього різного у нас тим більше не збігаються. 

― Вона не схвалила твій вибір щодо вишу і професії? ― відразу ж здогадуюсь.

Нервово крутить в руках блискучу сріблясту виделку. Повільно відповідає:

― Скоріше не зрозуміла. А я не зрозумів її. Кожен пішов своїм шляхом, і зараз там, де має бути. 

― Шкодуєш?

― Ні краплі. Ми були діти. Ці гулі мали набити самі й набути власного досвіду. 

― Але тепер… Ти інший, вона також. Не хочеться спробувати знову. 

Навіщо питаю, навіщо лізу в душу? Але замираю напружено, поки чекаю відповідь. Навіть собі пояснити не можу, яка саме так важлива для мене, що саме заспокоїть моє збентежене серце.

― Двічі в одну річку не ввійдеш, ― несподівано пильно заглядає в очі. ― До того ж… ― замовкає. Обдумує. ― Я остаточно зрозумів, що з Аліною не бачу майбутнього. Принаймні того майбутнього, яке бажаю мати. ― Погляд настільки проникливий, що в мене за шиворотом починає поколювати. ― Тепер моя черга запитувати. 

Я сковтую. Якщо вже зайшла тема колишніх, про Стьопку говорити не хочу. Якщо відкрию рота, від лайки не втримаюсь. А Марк його брат, і навряд чи йому буде приємно. 

Але мій псевдонаречений дивує. 

― Той хлопець у кафе. Який сидів з тобою за столиком. між вами щось є?

― Хлопець? ― кліпаю не відразу розуміючи про кого. ― Ти про Макса?

― Мабуть…

― Ні, ― полегшено махаю рукою. ― Він мій друг. Справді. Ми з ясел разом, один горщик на двох ділили. Макс мені як брат, і я для нього наче сестра. Стьопа ревнував, і щось собі накручував, але це були безпідставні звинувачення. Просто Макс мене звик опікати, а Стьопі здавалось це схожим на залицяння… ― берусь пояснювати, й мене наче блискавкою шарахає.

Дідько! Макс! Я ж обіцяла його дочекатись! Я ж мала стирчати під деканатом! А сама, ошелешена розмовою з Марком, навіть на пару не явилась. Що він подумав, з жахом припускаю. Ледь не стогну з відчаю.

― Ти не їси? Не подобається?

― О, ні, все чудово! ― спішу виправдатись. ― Просто я раптом згадала… Мені треба зробити терміновий дзвінок. Я така свиня, ти навіть не уявляєш! ― скакую на ноги, шумно відсовуючи стілець.

― Не уявляю. Як на мене, цілком мила дівчина. 

Не знаю чому, але червонію від цього трохи незграбного компліменту. 

― Ой, ти мене ще просто не знаєш, ― смикаю плечем. Намацую в кишені телефон.

― Взнаю. Я впевнений, все що дізнаюсь, мені сподобається не менше, ― запевняє. 

Недовірливо хитаю головою. На ходу витягую телефон. Не уявляю, як перед другом буду просити вибачення. Поквапом виходжу з кухні. А навздогін мені летить.

― Але досьє все ж, будь ласкава, підготуй! 

Невиправний!