Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Маркіян

Розповідь про Аліну несподівано смикає стару рану. Вона вже не болить, й образи не лишилось. Я не збрехав дівчині: все поховано в минулому. Можливо, якби це було справді кохання, переживав би його більш болісно. А зараз розумію, що в мені на той час боліло вражене самолюбство. 

Діана зникає за дверима. Чую її тихий голос в сусідній кімнаті. Не хочу прислухатись, вважаю це втручанням в особисте життя. Навмисне вмикаю воду, набираю чайник. Споліскую свою тарілку, хоч є посудомийка. Шум заглушає слова, відводить спокусу. Не моя справа, з ким вона так пізно вуркоче, взагалі не варто було питати про того Макса. Дозволив собі миттєву слабкість, а натомість втамував нелогічне почуття ревнощів.

Несподівано усвідомлюю, що дарма втягнув Діану в цю авантюру. Думав, що, навпаки, влаштую собі безпечне алібі. Вона така молода, життєрадісна, повна енергії та ентузіазму. Наче стрибучий сонячний зайчик, що заряджає сяйвом все, до чого торкнеться. Їй не місце поруч з таким похмурим та серйозним стариганем, як я. Різниця у віці, в інтересах, в життєвих принципах мала забезпечити спокійне виконання умов та безболісну розлуку після закінчення терміну контракту. А натомість відчуваю, що відпустити її не можу. Несподіване патологічне бажання тримати цю дівчинку поруч розгорілось в душі наче лісова пожежа. Бажання її захищати, допомагати підтримувати стало пріоритетним. Вона така наївна, така відкрита, що будь-хто може образити.

Лиш від однієї думки, що якийсь покидьок може скривдити мого сонячного зайця, до хрусту стискаю руки в кулаках. 

― А що буде далі? Що ти можеш їй запропонувати, що дати? ― звучить внутрішній голос. А в мене немає на це відповіді. Лиш розуміння, що я занадто старий, щоб тримати цей промінчик світла біля себе. Занадто сухий, беземоційний, закоханий в роботу. Я просто знищу її, витравлю все, що в ній є сонячного й ніжного. Тому кращу хай буду захисником. Феєю-хрещеною, яка подарує кришталеві черевички. 

Думки про прекрасного принца ховаю глибоко в душі. 

Діана вертається трохи пригнічена, але цілком спокійна. 

― Ти не проти? ― опускає погляд. ― Я спати? Сьогодні день такий важкий. 

Зітхає глибоко. 

― Звісно не проти, ― скручую воду, витираю рушником руки. Навіть не помітив, що досі тримав тарілку під струменем. ― На добраніч, ― не обертаюсь. 

Буквально якимось шостим чуттям вловлюю, як ще якусь хвилину мнеться на порозі, коротко ковтає повітря й, зрештою, видає: 

― На добраніч!

Тихі кроки дріботять в сторону спальні, риплять двері. Я знову залишаюсь один.

― Сподіваюсь, ― бормочу в тишу. Бо надія на добру ніч тане, як сніг.

Підхоплюю чашку з кавою і йду в кабінет, який тимчасово став моєю спальнею. Треба ще трохи попрацювати. 

Зосередитись важко, хоч я і звик відкидати особисте, коли займаюсь справами. Здається, все, що стосується Діани, особливо глибоко залазить під шкіру та бентежить свідомість. Але таки примушую себе заглибитися в графіки й схеми. А десь близько третьої мені в месенджер несподівано приходить повідомлення. Від Кішки. Вордовський файл.

Хмикаю тихенько під ніс. Так і бачу, як вона роздратовано клацає по клавіатурі, обурена моєю вимогою. Чомусь не дивуюсь, що ще не спить. Сам не дуже полюбляю на новому місці спати. Щоб звикнути, потрібен час. Тому завжди надавав перевагу ночівлі вдома. Навіть у батьків залишаюсь рідко. 

Натискаю на значок файлу. Чекаю, поки завантажується. Кумедно, але охоплюють нетерплячки. Не пам’ятаю, коли востаннє відчував подібний азарт. Навіть подумки підганяю систему, хоч і розумію, що це марно. 

А коли нарешті з’являються символи на білому аркуші, з головою поринаю в читання.