Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

-І це допомагає?

— А як ти думаєш? — запитала подруга. — Поглянь, скільки сюди приїхало народу! Австрійські й німецькі пенсіонери прибувають сюди цілими автобусами і не тільки лікуються, а й розважаються.

— Ага, я вже бачила одного такого веселого пенсіонера, — уїдливо зауважила я, але подруга лише знизала плечима, і ми подалися до цілющої водойми приймати чудодійні ванни.

Щоправда, ні в неї, ні в мене, на щастя, жодних артритів-ревматизмів та відкладення солей не було, але ми мудро вирішили, що наше купання буде завчасною профілактикою проти тих підступних недуг.

— А ще шкіра після купання в озері стає просто оксамитною, — похвалилася подруга, погладжуючи себе по руці після того, як ми побували у цілющій купелі.

Я також відчула, що після купання у воді, яка тхнула сіркою та іншими не менш пахучими сполуками, не тільки шкіра помолодшала і стала ніжна, як у немовляти. Раптом світ засяяв усіма барвами, навколишні дерева, трава й маленькі зірочки маргариток, що розквітли, здається, якраз до нашого приїзду, здалися на диво красивими. І все містечко зі зворушливими саморобними сувенірами, що продавалися у маленьких крамничках, і гірлянди червоного перцю, що висів біля кожного ресторанчика, і чудові череп'яні кухлики, розмальовані наївними дзвіночками й ромашками, — все це було справжнє! Мудрі мешканці Хевіза ще й досі не пустили до себе фастфудівські забігайлівки з однаковісінькими по всьому світі гамбургерами й хотдогами. Тут у кожній кнайпочці страви, приготовлені за власними рецептами, і вина, виготовлені на сусідніх виноградниках, що рясно вкривають пагорби навколо озера Хевіз і головної водойми Угорщини — чудового озера Балатон. До речі, Балатон розташований лише за шість кілометрів від Хевіза, тож ми вирушили туди вже наступного дня. Але в цей перший день знайомства приятелька хотіла показати мені всі дивовижі цього крихітного містечка.

— Обідати ми будемо он у тому ресторані, бачиш? — Леся вказала на симпатичний будиночок, на даху якого стояв старовинний дерев'яний віз. — Я його вподобала ще в перший приїзд — зараз покуштуєш суп з олениною, качку з яблуками й місцеві пундики і зрозумієш, що це — справжня Угорщина!

Офіціант у національному вбранні, що підійшов до нас з меню, уперто намагався порозумітися з нами німецькою мовою. Ми відповідали англійською, але дійти згоди ніяк не могли. Врешті я здогадалася й почала тицяти пальцем у картинки з апетитними наїдками — і вже за десять хвилин на дерев'яній, вкритій чудовим різьбленням стільниці стояли два чималі круглі хлібці з рум'яною запеченою шкоринкою (м'якуш із них повитягали), всередині яких було налито густий суп з олениною. І це ще було не все, бо, як виявилося, порція качки — це половина великої домашньої птиці, обкладена апетитними кружальцями домашньої ковбаси, шинкою й всілякою вуджениною та ще й горами овочевих салатів та зелені.

— Чому ж ти не попередила, що тут такі величезні порції?

— Хотіла, щоб ти на власні очі побачила, як уміють пригощати у справжніх мадярських ресторанах! Але ти не переймайся: якщо не подужаєш, я тобі допоможу! Гаплик моїй стрункій фігурі й осиній талії! — радісно зауважила моя подруга, яка завжди була схильна до епікурейства, і накинулася на сердешну птаху з таким ентузіазмом, що скоро від неї лишився обгризений кістяк.

— А тепер перейдімо до солодкого, — промовила Леся, сито відкинувшись на спинку зручного крісла й попиваючи улюблений токай.

— Зажди, у нас же ввечері в готелі бенкет, — несміливо зауважила я, безнадійно дивлячись на гори недоїдених страв.

— Ну то й що? — здивувалася вона. — До вечора ми ще сто разів зголодніємо.

І ми замовили неймовірно смачну чорну каву й тістечка. Офіціант подивився на нас із повагою й знову про щось запитав німецькою.

— Ну все, мені це набридло, — обурилася приятелька і, дивлячись просто в очі нетямущому хлопцеві, дуже серйозно промовила:

— Гітлер — капут!

Найдивніше, що цього разу він усе зрозумів і заговорив з нами ламаною англійською.

Загадкова статуя та полив’яні кахлі

Я досі не можу зрозуміти, чому це маленьке провінційне містечко так вразило мене. Чому раз у раз я згадую круту вулицю, що вела від нашого готелю до церкви. Саме там розташувалися головні споруди Хевіза: гімназія, біля якої стояв дивний пам'ятник, який ми відразу ж охрестили «головою професора Доуеля», згадавши моторошний фантастичний роман Олександра Беляева про сердешного вченого, якому відрізали голову та ще й тримали її під спеціальним ковпаком, під'єднавши безліч трубочок, які підживлювали інтелект геніального науковця. Ми з Лесею висунули версію, за якою ця голова належала колишньому директорові гімназії, що став жертвою неслухняних гімназистів. Отож тепер цей дивний витвір місцевого скульптора мав щодня й щогодини нагадувати хлопцям і дівчатам про їхній негідний вчинок і бути пересторогою проти можливих злочинів…

Ще дивнішою видалася нам бетонна скульптура досить огрядної німфи, що сиділа на стовпі, повернувшись своєю тиловою частиною до фасаду гімназії (уявляю, які бурхливі фантазії ця розкішна ціпа викликала у прищавих учнів пубертатного періоду). А от могутні перса спокусниці були спрямовані на церкву й будинок міської управи.

З усього було видно, що п'ятитисячна громада мешканців Хевіза досить терпима й не

відзначається надмірним пуританством. Можливо, світогляд хевізців сформувався під впливом безлічі курортників, що прибувають сюди з цілого світу? Адже чи не на кожному будинку містечка висить оголошення про те, що тут можна винайняти апартаменти, а господар такого міні-готелика має бути толерантним до своїх пожильців.

Окрім пам'ятника голові директора (?) та розпусної німфи мене найбільше вразило оздоблення місцевого храму. По всіх стінах, освітлених вузькими, мов бійниці старовинного замку, вікнами з вітражами, там розвішані великі квадратні кахлі із зображенням страстей Христових. Підозрюю, що виготовили їх на тому ж кустарному заводику, що й великі неоковирні кухлі, розмальовані дзвіночками, ромашками й маками. Але наївна віра майстра компенсувала недосконалість його малюнків.

Коли у напівтемряві цього провінційного храму я дивилася, як Христа прибивають величезними цвяхами до розп'яття, в мене перехоплювало подих і на очі наверталися сльози. У цьому крихітному курортному містечку люди залишилися самі собою і живуть за тими законами, що здаються їм чесними й справедливими. І вони зовсім не соромляться своєї провінційності і не хочуть уподібнюватися до решти глобалізованого й уніфікованого світу.

І, напевно, саме тому мене так тягне знову приїхати сюди й блукати навколо теплого озера, порослого екзотичними африканськими лотосами, купувати у маленьких крамничках саморобні сувеніри (не китайські!!!), слухати дивну угорську мову, не схожу на жодну іншу, і відчувати особливий спокій,