Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

Палац графа Фештетича і золоті рибки

— А чи не поїхати нам до Кестхея? — задумливо запитала моя подруга. — Знаєш, який там палац… з марципанів?

— Зажди, але ж ти казала, що там е розкішний палац графа, господи, як там його звуть? Дьйордь Феш-те-тич, — я ледве вимовила чудернацьке ім'я.

В Угорщині це одне з найважчих завдань — спробувати правильно повторити географічну назву чи ім'я якогось видатного діяча.

— Так-так! — заторохкотіла Леся. — Там і справді є чудовий палац з величезним парком. Уявляєш, сто одна кімната з розкішними колекціями порцеляни, зброї, картин і стародруків! Ми туди неодмінно забіжимо. Але я хочу, щоб ти скуштувала місцевих марципанів. Там, у марципановому музеї, зібрано такі експонати! Точна копія палацу Фештетичів, але марципанова! І кактуси марципанові такі, що їх не відрізниш від справжніх! І казкові дракони, принцеси й відьми, і герої з мультфільмів, і всілякі марципанові ведмедики-зайчики-білочки.

— До речі, якщо чесно, то я взагалі не знаю, що ж таке — марципани? Колись, у часи мого босоногого дитинства, продавалися рогалики з перемеленим арахісом, і вони називалися марципанами. Але як з тих булочок зробити палац чи кактус, не уявляю!

— Та ти що! Які там булочки-рогалики! Я не знала, що ти така відстала ціпа. Ні, гаразд, скоро все побачиш на власні очі, а головне — покуштуєш… — промовивши останні слова, Леся мрійливо замружилася.

Ясна річ, що вже за півгодини ми блукали залами старовинного замку й роздивлялися предмети розкошів, портрети й грубезні фоліанти, що їх назбирали ясновельможні господарі цих благодатних земель. Треба сказати, що правили вони своїми маетностями мудро й далекоглядно. Саме граф Дьйордь Фештетич звелів обладнати навколо озера Хевіз зручні купальні, впорядкувати реліктові ліси, що оточують це диво природи, і, власне, перетворив це нікому доти невідоме селище на чудовий міжнародний курорт.

Що ж до Кестхея, то вдячні мешканці цього міста спорудили бронзовий пам'ятник графові Дьйордю. Він сидить на зручній лаві у самісінькому центрі Кестхея, і туристи охоче фотографуються, сівши поряд з угорським аристократом. А дехто навіть дозволяє собі обійняти пана Фештетича за плечі чи по-дружньому поплескати його по коліну.

У Кестхеї, де розмістилася резиденція старовинного шляхетського роду Фештетичів, працює університет, тут є музей озера Балатон, середньовічна церква, що належить ордену францисканців, та міська ратуша. Але головне — це атмосфера старовинного міста, де кожному — ни то місцевому мешканцю, чи туристу — зручно й затишно. Адже будинки й вулиці Кестхея, що за нашими українськими масштабами видається зовсім крихітним (21 тисяча жителів), спів- вимірні з людиною, вони не придушують і не пригнічують своїми розмірами й агресивними формами, як це відбувається у хаотично забудованих мегаполісах.

Озеро Балатон, головна водойма й предмет особливих гордощів кожного угорця, приваблює сюди мільйони туристів, особливо з Німеччини та Австрії. Адже до початку XX століття це була частина єдиної могутньої Австро- Угорської імперії, тож більшість угорців ще й досі добре володіють німецькою.

— Ходімо, я покажу тобі свій улюблений ставочок, — запропонувала моя енергійна подруга, і я слухняно, ледь переставляючи ноги після кількагодинної екскурсії по розкішних залах графського палацу, понуро посунула за нею.

І не пошкодувала, бо такої кількості золотавих, червоних, сріблистих рибин я не бачила з часів відпочинку на Червоному морі. Місцеві мешканці ставків і ставочків були настільки розпещені туристами, що брали хлібні крихти мало не з рук.

— Слухай, а може, попросимо у цієї золотої рибки виконати якесь найпотаємніше бажання? — запитала я у своєї супутниці.

— По-перше, ту рибку треба спершу впіймати, а у графському парку риболовля суворо заборонена. А по-друге, спробуй тут розберися, котра з них чарівна…

На всяк випадок ми все ж вкинули до ставочка кілька дрібних монеток-філерів (так звуться угорські копійки), подумки проказали

кожна свое бажання, попрощалися з усіма золотими, сріблястими й червоними рибками і вирушили до головної мети нашої подорожі — місця паломництва усіх любителів марципанів.

Марципановий рай

— Бачиш он той невеличкий будиночок, вкритий черепицею? Це і е музей марципанів! До речі, тут дуже гостинна тітонька-господиня. Спершу вона нам усе покаже, а потім ми підемо до її крамнички-кав'ярні і накупимо й наїмося такої смакоти, що ти врешті затямиш: марципани — найкращі солодощі в світі!

Виявилося, що традиційні марципани виготовляють із дрібно перемелених мигдальних горіхів та густого цукрового сиропу. Коли їх перемішують, утворюється м'яка маса, з якої можна ліпити що завгодно. Такий собі солодкий пластилін. Ось чому в марципановому музеї ми й справді побачили цілу колекцію солодких скульптур.

«А чом би й ні?» — подумала я. Коли по всьому світу влаштовують виставки крижаних, піщаних, шоколадних та Бог знає ще яких скульптур, то, звичайно, можна ліпити усі ті шедеври й з марципанів.

— Здається, якась невихована дитина відгризла динозаврові хвоста, — зауважила Леся, бо щойно перед нами з музейної зали вийшла група галасливих німецьких дітлахів.

У доісторичного чудиська, створеного місцевим майстром, і справді не вистачало половини хвоста, а ось до неймовірно натурального марципанового кактуса ніхто не наважився доторкнутися: він і справді був настільки схожий на справжню колючу рослину, що відбивав апетит у будь-якого ненажери.

— Ось бачиш, бізнес можна робити на будь- чому, — сказала моя супутниця. — В Єгипті кмітливі араби навчилися продавати навіть пісок, бо цього добра в пустелі найбільше. Вони його розфарбовують, насипають у пляшечки так, що виходять цілі піщані картини, і туристи охоче купують ці сувеніри на згадку. А ось мешканці Кестхея придумали собі такий солодкий бізнес.

— Так, і з усього видно, що марципановий бізнес тут процвітає, - додала я після того, як ми вийшли з ошатного марципанового музею, тримаючи в руках чималі торбини з усілякими марципановими дивовижами, що продавалися у музейній цукерні. Усміхнена й приязна продавщиця (вона ж і екскурсовод по солодкому музею) ламаною російською пояснила нам, що до головних компонентів — марципанів, мигдальних горішків та цукрового сиропу вони додають різні прянощі та інші витребеньки: шоколад, родзинки, шматочки цукатів, посипають їх кольоровими хрумтячими прикрасами і, головне, роблять ті солодощі у формі кроликів, півників, ведмедиків, качечок та інших симпатичних пташок та звіряток, які охоче купують їхні численні клієнти.

— Так отож! — вдоволено підтвердила Леся, витираючи хусточкою замащені черговою цукеркою губи. — Все, я більше не можу! Треба зробити невеличку гастрономічну паузу, а то в мене відіб'ється охота від цих ласощів… Зі мною вже таке колись було…