Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

це минулося. До речі, а чи не гайнути нам до Граца?

— А що, це якесь сусіднє село? — наївно запитала я.

— Та ти що, не знаєш, що Грац — славетне старовинне австрійське місто у передгір'ї Альп? Там ще Шварценеґґер народився.

— Ти що, жартуєш?

— А ти що, забула, що тепер в усі країни Євросоюзу можна їздити за єдиною шенгенською візою? Віза ж у тебе є?

-Є.

— До Граца поїхати хочеш?

— Хочу.

— Ну то завтра скупнемося вранці в нашому смердючо-цілющому озері і гайда. А струдлі в Австрії і справді неперевершені. Незабаром ти сама в цьому переконаєшся.

Австрійська родіна-мать і дівчинка на одноколісному велосипеді

Ми їхали по широчезній швидкісній трасі на шаленій швидкості, на шибці нашого автомобіля виднілася наліпка — дозвіл користуватися цим самим автобаном, придбаний за кілька евро, але ми так і не зустріли жодного поліцейського, якому б треба було цей дозвіл показувати. Мені, як людині, що виросла в умовах постійних перевірок і підозр і призвичаєній до того, що треба весь час доводити, що ти нічого не порушив, порожній пропускний пункт між Угорщиною й Австрією, ввічливість автомобілістів, котрі не намагалися випередити одне одного, матюкаючи винуватця будь-якої затримки на дорозі, були незвичні і навіть трохи непокоїли.

Але вже давно відомо, що до хорошого людина звикає надзвичайно швидко. Отож я врешті «відпустила ситуацію» і безтурботно дивилася у вікно, за яким пролітали акуратні, розкреслені рівнесенькими дорогами поля, чистенькі ліси без жодного натяку на купи сміття та на обгорілі, понівечені дерева. Все було настільки ідеальне, що в мене знову виникло якесь тривожне відчуття. Раптом мені почало здаватися, що це декорації до якогось фантастичного фільму на кшталт «Аватару», такі собі анімаційні штучки комп'ютерного генія…

Коли я поділилася зі своєю життєрадісною подругою сумнівами, вона тільки скрушно похитала головою, пробурмотіла собі під носа щось на зразок «сердешна ціпа, як у тебе все запущено» й запропонувала найкращий, на її думку, рецепт від похмурих думок:

— Зараз тут по дорозі буде заправка, а поруч невеличке село. Там е класний італійський ресторанчик. Господар — геній по виготовленню смачнючої піци. Причому її печуть просто при тобі, у великій пічці. Поїмо, відпочинемо, і ти переконаєшся, що все це не ілюзія, а справжнісінька реальність. Звикай, подруго, ми у цивілізованому світі третього тисячоліття!

— А навіщо нам їсти у піцерії? — здивувалась я. — Ти ж обіцяла якісь дивовижні австрійські яблучні струдлі?

— Не все одразу — будуть тобі й струдлі, і кохве, і какава з чаєм, — процитувала незабутній кіновислів подруга. — Просто торік я тут випадково зупинялася і переконалася, що смачнішої піци не роблять навіть в Італії…

Родина симпатичних італійців, яка господарювала у невеличкому придорожньому ресторанчику, і справді просто на наших очах приготувала чудовий обід, причому піцу випікали за всіма класичними рецептами, жонглюючи шматком тіста, змащуючи його усілякими соусами й укладаючи шарами м'яку сиро- копчену ковбасу пепероні, сир моцарелу, який вмить розтоплюється й перетворюється на м'яку тягучу масу, додавали шматочки помідорів та маслин.

— Я не визнаю всіх отих збочень, коли до піци додають ананаси, папаю та інші екзотичні

штучки! — категорично заявила моя приятелька. — Піца мае бути піцою.

Чомусь саме у тій маленькій італійській піцерії, споживаючи розкішну піцу й смакуючи запашну каву, я відчула різницю між своїми попередніми мандрівками й нинішньою. Досі, окрім довгого переїзду автобусом з канадської провінції Альберта до Британської Колумбії, я подорожувала тільки літаком або потягом. Мене привозили на місце призначення, возили по екскурсіях, показували пам'ятні місця й архітектурні шедеври, але я не бачила самої країни, з її провінційними містами, містечками й селами, куди не прокладено туристичні маршрути, де життя і е справжнім, а не підлаштованим під єдиний туристичний трафарет. І лише у цій незапланованій подорожі, куди мене мало не силоміць витягла схильна до авантюрних імпровізацій подруга, я зрозуміла, що мандрувати треба саме так — зупиняючись у випадкових придорожніх забігайлівках, розпитуючи шлях у місцевих мешканців, ночуючи у крихітних приватних готеликах, не знаючи, що на тебе чекає за найближчим поворотом.

— Он бачиш, там попереду вже видно обриси Альп. — Леся показала на ледь помітні контури далеких гір, які я спершу сплутала з великими купчастими хмарами. — Отже, до Граца вже зовсім недалечко.

— А чим він цікавий, цей Грац, окрім того, що подарував світові м'язистого термінатора?

— Дівчино, схаменися! Та це ж одне з найчарівніших європейських міст! Взагалі, часом мені здається, що Австро-Угорщина для того й

існувала, щоб залишити після себе усю цю архітектурну красу. Австріяки були неймовірно багаті, але, на відміну від сучасних українських заможних буратінок, ще й розумні та освічені. Тож тепер у невеличкій Австрії е безліч дивовижної краси міст. До речі, і в Угорщині, і в Україні, на щастя, залишилися окремі споруди і навіть цілі вулиці й міста, які нагадують про часи панування австро-угорських імператорів та імператриць. Наші Чернівці, які не встигла до кінця сплюндрувати радянська влада і до яких не допався якийсь місцевий Льоня Космос, — типовий зразок такого розкішного барокового міста. Нещодавно вдячні чернівчани навіть спорудили пам'ятник найяснішому цісареві Францу Йосифу! Уявляєш?

До Граца ми доїхали без будь-яких пригод і, залишивши машину на тихій вуличці, вирушили до центру, раз у раз зупиняючись і клацаючи фотоапаратами — Леся розкішним «Ніконом» з дорогущою досконалою оптикою, а я звичайною «мильницею». Можливо, через те, що для моєї подруги ця подорож була звичайною і навіть рутинною справою, вона дивилася на місцеві приваби спокійним поглядом професійної журналістки. Я ж захоплено зойкала й намагалася увічнити усі місцеві дивовижі.

Серед суцільної архітектурної гармонії й краси мою увагу привернула химерна металева статуя, що височіла біля вишуканого будинку оперного театру й видавалася пародією на київську Родіну-мать. Але, на відміну від монолітної металевої київської посестри, ця була зроблена з окремих залізних палиць і нагадувала

кістяк доісторичного динозавра — такий собі каркас з мечем у правиці й дротяним колом, що, певно, мало символізувати земну кулю, яка, за відсутності лівої руки, була просто приварена до її металевого тулуба. Щоправда, завдяки своїй ажурній структурі залізна захисниця Граца не давила на психіку й не викликала почуття безвиході й страху, як наша страхітлива блискуча Валькірія. Звідки цей чудернацький витвір сучасного монументального мистецтва з'явився у центрі старовинного австрійського міста, з'ясувати не вдалося, але сподіваюсь, що це залишиться поодинокою спробою модернізувати чарівне європейське місто…

В одному з численних парків зі старими доглянутими