Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

деревами й квітучими кущами (сюди, як і до Угорщини, весна приходить набагато раніше, ніж до рідної України) ми познайомилися з симпатичною дівчинкою, яка вчилася їздити на одноколісному велосипеді. Дитина так впевнено трималася в сідлі цього ненадійного транспортного засобу, так вправно втримувала рівновагу, балансуючи у повітрі руками, виробляла такі складні повороти, що ми почали голосно аплодувати юній приборкувачці велосипедів і захоплюватися її майстерністю.

Виявилося, що звуть дівчинку Анна, вона мріє стати цирковою акробаткою, як і її батьки. Але головна мрія дівчинки — здійснити навколосвітню подорож, та ще й незвичним способом. Анна вирішила, що увійде до Книги рекордів Гіннесса як перша мандрівниця, що пересувається на одноколісному велосипеді! Ми з Лесею перезирнулися і, ховаючи посмішки, запросили

малу мрійницю відвідати й Україну і навіть, на всяк випадок, залишили Анні свої візитівки.

— Знаєш, а я не здивуюся, якщо за кілька років ми прочитаємо про велосипедну подорож Анни у газетах або побачимо її на ось цьому одноколісному диві десь у телевізійних новинах. І цілком можливо, що одного чудового дня Анна доїде й до Києва і постукає у двері твоєї або моєї квартири, — сказала мені подруга, коли ми, попрощавшись із дівчинкою, вже вийшли з парку.

Ми попрямували до старовинного центру Граца, який всуціль складається із пам'ятників архітектури. Саме тому площа Ринок оголошена ЮНЕСКО культурним надбанням людства, бо в жодному європейському місті немає такої кількості унікальних архітектурних споруд, як на цьому порівняно невеличкому клаптику землі.

Окрім безлічі кав'ярень, модних бутиків та книгарень Грац має неймовірну кількість пам'ятників, бюстів, меморіальних дощок та знаків. Однією з характерних особливостей австрійського зодчества є непереборна любов до позолоти. Не тільки окремі деталі палаців, а й цілі скульптури австріяки вкривають позолотою, певно задля того, аби нагадати про золоті часи своєї колись могутньої й непереможної імперії.

Що ж до яблучного струдля, який, власне, й послужив поштовхом до нашої одноденної мандрівки до чарівного міста у передгір'ї Альп, то ми насолодилися цим шедевром кондитерського мистецтва, сидячи посеред ринкової площі

за маленьким столиком вуличної кав'ярні. Було і справді дуже смачно, хоча, аби не розчаровувати Лесю, я не сказала, що у Львові на вулиці Староєврейській, у маленькій затишній кав'ярні, що зветься Цукерня, яблучні струдлі нічим не гірші.

КОЛИСКА МІНОЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Агея Пелагея, наближення до мрії

На грецький острів Крит я мріяла потрапити ще відтоді, як у дитинстві прочитала міф про страшнючого Мінотавра — напівлюдину-напів- бика, який блукає покрученими лабіринтами, розташованими у підземеллях Кноського палацу. І ось нарешті, коли випала нагода туди поїхати, я кинула геть усі важливі справи, вхопила невеличку валізу з універсальним набором необхідних речей, сіла в літак і вже за кілька годин стояла на розпечених плитах іракліонського аеропорту й домовлялася з таксистом, за скільки евро він довезе мене в маленьке селище на узбережжі Егейського моря, що зветься Агея Пелагея.

Агея — грецькою означає святам, а Пелагея, зрозуміло, то ім'я святої. Напевно, назви міст і містечок, котрі починаються зі слова агея чи агейос, свідчать про глибоку побожність мешканців цього стародавнього острова. Коли ви їхатимете по скелястих, покручених гірських дорогах, то неодмінно помітите на узбіччі малесенькі копії церков, усередині яких горітиме

свічка. Це місцевий оберіг, символ віри, бажання знайти захисток і підтримку у великого Бога. А ще церкви на Криті не замикають, і кожен може зайти всередину й поставити свічку в пам'ять про близьких і рідних, що пішли з життя. Або помолитися у прохолоді й тиші храму за здоров'я живих. До речі, свічки тут не продають — вони лежать у спеціальних круглих нішах, і їх можна брати скільки завгодно. І ніхто не контролюватиме, поклав ти чи ні пожертву до спільної скарбнички.

Я дуже люблю подорожувати у компанії, звісно, якщо та компанія складається з веселих і добрих друзів. На щастя, у мене вони є, і до того ж майже всі мої приятелі та знайомі заражені хворобою, яку відомий український бард Ігор Жук назвав мандроманіею. Але у цю мандрівку на омріяний острів Крит я схотіла поїхати сама. Мабуть, це був певний обряд, я не хотіла ні з ким ділитися своїми дитячими мріями, не хотіла, щоб біля мене були, хай і чудові, люди, та все ж вони заважали б мені залишитися наодинці з руїнами старовинних палаців, зазирнути в незрячі очі критських скульптур, перемалювати (власноруч, без усіляких сучасних технічних штучок) ще й досі не розгадані написи на Фестському камені. Ця мандрівка мала відбуватися без поспіху й галасу.

Але спершу я хотіла зануритися у лагідні води Егейського моря, відчути легкий прибережний вітерець, посидіти на веранді таверни з назвою Ель Греко. Так-так, цей геніальний художник народився саме тут, і, можливо, він

так само, як тепер я, дивився на цю затишну бухту і, певно, уявляв свої майбутні картини.

До мого столика, застеленого картатою скатертиною, підбіг чорнявий офіціант, сяючи сліпучо-білою усмішкою:

— Мадам, ви хочете замовити рибу? Яку? Прошу, ідіть за мною, ви переконаєтеся, що риба ще жива, і виберете собі ту, яка вам найбільше сподобається.

Я усміхнулася у відповідь і заперечливо похитала головою. Мені зовсім не хотілося особисто знайомитися зі своїм майбутнім обідом.

Офіціант усе зрозумів, прийняв замовлення, і вже хвилин за двадцять переді мною стояла велика тарілка з дрібною рибкою — я впевнена, що вона набагато смачніша за велику, миска з грецьким салатом, полита жовто-зеленою свіжою й ледь гіркуватою оливковою олією, і неодмінні пласкі хлібці, посипані кунжутним насінням.

Досвідчені мандрівці, що не раз побували на Криті чи на будь-якому іншому грецькому острові, знають, що тут варто їсти у дешевих ресторанчиках, де харчуються не туристи, а місцеві жителі. Саме у цих тавернах подають неймовірно смачну їжу, тут немає кулінарних витребеньок, але нічого смачнішого за прості страви, які приніс мені люб'язний офіціант, я вже давно не їла.

Греки — народ надзвичайно артистичний, і навіть те, як тобі подають частування, перетворюється на справжню виставу. Зі спритністю жонглера білозубий красень приніс моє замовлення не на таці, а на витягнутій руці — на ній

якимось дивом умістилася купа тарілок: з рибою, салатом, хлібцями та ще й пляшечки з олією, винним оцтом і спеціями.

Після такої церемонії ви, ясна річ, не можете просто так швиденько поїсти й піти. Офіціант раз у раз підходитиме до вас, щоб пересвідчитися, чи всім ви задоволені, розповідатиме якісь місцеві побрехеньки, радитиме, куди саме варто