Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

Моя форма вже не така ідеально випрасувана, як зранку. Тепер вона схожа на шмат зім’ятого паперу, який щосили намагались вирівняти. Волосся ще більш розпатлалось, а половина пучка розпалась, утворивши неакуратні хаотично висмикнені пасма. На моєму обличчі читається образа, огида, сором, збентеження та втома. Очі ось-ось заплющаться від сильного бажання поринути в сон. Я знову ховаю лице руками та згинаюсь в позі ембріона, опускаючись на підлогу кабіни. Відчуваючи сльози в очах, я розумію, що зараз розплачусь прямо у ліфті. 

Ліфт під’їжджає до мого поверху та зупиняється. Двері відчиняються і чекають, поки я вийду з кабіни, а я не відкриваючи лиця ще декілька хвилин продовжую сидіти на холодній металевій підлозі, скиглячи та шморгаючи носом від тихого плачу. 

Поки я ридаю, в коридорі з’являється ще хтось. Я відчула, як побачивши зневірену й ридаючу мене у ліфті, та людина мовчки розвернулась і пішла у сторону звичайних сходинок. Минає декілька секунд, і кроки зі сходів знову повертаються на мій поверх, посилюючись. Я не бачила, чи була це та сама людина, що оминула мене, чи вже хтось інший, хто підіймався з першого поверху. Але потім я відчула присутність когось ще у кабіні ліфта та розкрила очі. Переді мною стояла дівчина, на вигляд моя ровесниця. Її волосся було світлим, з жовтуватим відтінком, а очі прозоро-блакитні. Вона зайшла у кабіну та сіла навпроти мене, склавши руки навхрест. Але минула хвилина, а вона не сказала ні слова. Я періодично дивилась заплаканим поглядом на неї й не знала, починати розмову, чи продовжити сидіти у тиші. 

Нарешті цю важку мить порушив її тихий та рівномірний голос: 

– Довго тут сидиш? 

– Хвилин п’ять, не більше, – відповідаю я. 

– Хто тебе довів до такого стану? – продовжує питати вона.

– Я сама. 

– І що ж ти зробила з собою? 

– Загнала сама себе у глухий кут.  

Я тільки помітила, що вона була одягнена в піжаму. Дівчина підвелась з полу та обтрусила свої червоно-чорні піжамні штани в клітинку. Далі вона протягнула мені руку, і я одразу вхопилась за неї. Піднявшись на ноги, я помітила, що ми однакового зросту. 

– Ти з якої квартири? – запитала вона.

– З двадцять сьомої. 

Усмішка на її білосніжному обличчі одразу поповзла догори, а я зрозуміла, що проявила слабкість та ридала перед своєю новою сусідкою. 

– То ми тепер сусідки! – радісно повідомляє вона. – Мене звати Стоун Грейс, приємно познайомитись. Цікаво було, кого підселять до нас з Лією.

–  Я Рейчел Ноартс, взаємно, – промовляю я та витираю краєм футболки свої сльози з очей. 

– Ходімо, я познайомлю тебе з ще одною нашою сусідкою. Лія – майстер пекти святкові тортики! А сьогодні ми точно відмітимо твоє заселення. 

Усмішка проявляється на моєму почервонілому обличчі, і я виходжу з ліфта, прямуючи за Стоун. 

Через три години я вже сміюсь з оповіді Стоун про її сьогоднішні індивідуальні тренування, під час яких вона звалилась з цифрової проєкції гори й приземлилась на куприк, від чого їй прийшлось терміново навідатись до цілителів. Це звучить не смішно, але якщо послухати, як це розповідає Стоун – здається, ніби слухаєш стендап. Лія Барнс – моя друга сусідка, неймовірна мила та мініатюрна дівчина з коротким каштановим волоссям – в цю мить накладає нам вже по другому шматку шоколадно-вишневого торта, який вона прийнялась готувати одразу після знайомства зі мною. Вона завзято доповнює історії Стоун жартами з каламбурами. 

Я розслабляюсь та забуваю за помилкове врятування, портрет Сейна на стіні та свій нервовий зрив у ліфті. Тепер я нарешті на деякий час почуваюсь звичайною людиною у цьому місці, куштуючи смачний торт та слухаючи неймовірно смішні пригоди нових сусідок, якій не потрібно переживати за своє життя кожну мить. 

Сумуючи за такими днями у Феаррі, коли я відпочивала зі своїми подругами, я з приємним відчуттям ностальгії засинаю у своїй кімнаті, не думаючи про завтрашній день.