Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Пан Смірнов меланхолійно посміхнувся.　

— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Я один із багатьох дітей, яких вам за ці роки доводилося втішати. Але я вас ніколи не забуду. Ви тоді сказали, що неможливо забрати дім у того, в кого він у серці. І що ми в душі маємо все, щоб бути щасливими будь-де.　

Так, це було схожим на мсьє Роше. Він любив виголошувати такі мудрі речі. Завжди хотілося бігти по блокнотик, щоб усе занотовувати.　

— Тоді в моєму житті настав переломний момент, який мене дуже лякав, — вів далі Смірнов. — Я ненавидів усіх і все, мені не хотілося жити. Та коли ми покидали це місце, я дивним чином відчув, що готовий до змін і до всього, що готувало мені життя.　

А сьогодні він мультимільйонер, що володіє флотилією приватних літаків і має маленьку донечку й охоронця. Пощастило йому, що й казати. Чуття підвело його тільки з вибором дружини.　

— Так, це місце справді впливає інколи чудодійно, — мимовільно промовив мсьє Роше і на коротку мить обернувся до мене.　

Смірнов кивнув. Він лагідно погладив ніжки своєї маленької донечки, що баламкались на його грудях, поки дівча задоволено продовжувало ловити зірочки.　

— Тому я і хотів, щоб моя сім’я неодмінно познайомилася з цим готелем. Маю бажання, щоб і вони відчули магію, яку тоді відчув я. І зарядились енергією цього місця.　

— О, так і станеться. — Мсьє Роше глянув у свій список. — Завтрашня поїздка саньми вам точно сподобається. Надвечір завжди найгарніше. Я можу замовити для вас на кухні термос із нашим гарячим какао і кілька кексів.　

Маленька дівчинка заплескала в долоні й вигукнула «Лошадка!» чи щось таке, і Смірнов засміявся, миттєво ставши при цьому ніби на десять років молодшим.　

— Правильно, Дашо, коник! Коник тягне сани! Усі думають, що вона не розуміє англійської, і тоді раптом вона всіх дивує.　

— Бажаю вам чарівно провести час у «Замку у хмарах», — сказав мсьє Роше.　

— Дякую, — відповів Смірнов. — Щиро дякую за все.　

На сходах він ще раз обернувся.　

— Мене надзвичайно заспокоює те, що час не має над вами і над цим готелем ніякої влади.　

Час, можливо, і не має, думала я, дивлячись на нього. А от люди з валізами, повними брудних грошей і божевільними планами, — цілком.　

Мій погляд зупинився на Бені, що був на рецепції і явно до всього дослухався. Секунди зо дві ми дивилися серйозним поглядом одне на одного, і я була майже впевнена, що в його голові крутилися думки, схожі на мої. А тоді задзвонив його телефон і він вибачливо посміхнувся.　

Я спробую потім поговорити з ним.　

— Мсьє Роше, ви справді не можете згадати Смірнова маленьким хлопчиком? — запитала я.　

— О, Фанні.　

Мсьє Роше подивився на годинник, що висів на стіні позаду мене. Якщо говорити точніше, там було три годинники.　

Та тільки один, той, що посередині, показував центральноєвропейський час. На інших був точний час у Нью-Йорку й Токіо.　

— А хіба твоя вечірня зміна у відпочинковому комплексі не починається о шостій годині?　

— Починається, — вигукнула я і злякано зірвалася до дверей. Була 17:59. Я ще встигала.

9

Позмінна праця була заборонена, але мало не кожен у цьому готелі працював понаднормово, набагато більше, ніж дозволялося законом. І часу, відведеного на перерви, теж не дотримувались. П’єр, наприклад, мав не тільки ранішню зміну на кухні, він ще й до того працював барменом, тобто був на ногах майже безперервно з пів на сьому вечора до пів на одинадцяту наступного ранку. Павел практично жив у пральні, щоб завжди бути напохваті, якщо раптом станеться щось із машинами. А мсьє Роше займав свій пост у кімнаті консьєржа з раннього ранку до пізнього вечора, сім днів на тиждень. Та сама панна Мюллер, здавалося, завжди працювала, іще жодного разу за ці місяці я не бачила її в неробочому одязі. Тому мені й на думку не спадало жалітися. Та й моя робота у відпочинковому комплексі була така простенька, що її і роботою назвати було важко. Я лише мусила поновляти стоси білосніжних рушників на полицях, збирати використані, де б я їх не знайшла, поповнювати запаси напоїв і докладати яблука в миски. Окрім того, непомітно прибирати за гостями, витирати калюжі води та деколи слідкувати, чи ніхто, бува, не замкнувся в сауні або не заснув там, що, між іншим, уже траплялося.　

Чи не єдиним випробуванням (окрім, звісно, перебування в тропічній температурі в повному обмундируванні покоївки, враховуючи компресійні колготки) було підтримувати настрій пана Гефельфінґера.　

Пан Гефельфінґер був тут новеньким і, побачивши вперше SPA-зону, куди його призначили менеджером, впав у глибоку депресію.　

Правду кажучи, тут, унизу, мало відчувався чар прекрасної епохи, коли було збудовано готель. Точніше, взагалі не відчувався. Ця частина якщо чимось і виділялася від решти готелю, то хіба виразною відсутністю будь-якого стилю чи краси. Відпочинковий комплекс збудували у вісімдесяті роки двадцятого століття в підвальних приміщеннях південного крила, якраз під бальним залом. Із того часу його не змінювали. Вікна, що пропускали денне світло, містилися тільки у західній частині приміщень, усі інші ж були просто підвалом і мали відповідний вигляд. Світло вбудованих прожекторів було яскравим і незатишним, а масажний і косметичний кабінети своєю чарівністю нагадували кабінет стоматолога. Стіни були обкладені аж до стелі бежевою плиткою в темно-бежеві смуги, підлога теж була вкрита плиткою, гемно-бежевою в світло-бежеві смуги.　

Тут розміщувалася тільки одна сауна, басейн теж не вражав своїми десять на чотири метрами, душові скидалися на застарілі душові шкільних спортзалів, такі вони були допотопні. У відпочинковому комплексі панували бездоганна чистота та ідеальний порядок, але гарним назвати його було важко.　

— Я знаю скотобійні, де панує приємніша атмосфера, ніж тут. Це не SPA, це суцільна біда, — сказав пан Гефельфінґер, викладаючи на срібну тацю шліфовані напівкоштовні камені, ароматизовані свічки, декоративну гілочку магнолії і нервово поглядаючи на двері. Щомиті могла з’явитися на свій трав’яний SPA-масаж пані Смірнова з панорама-люксу. А оскільки я вчора здуру йому розповіла про розкішний вітальний пакунок, охоронця й приватний літак, пан Гефельфінґер був тепер просто впевнений, що не зможе догодити цій дамі. Для нього це явно було питанням честі.　

— Я хочу провалитися крізь землю від сорому. Кожен гість першого класу,