Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Я спробував зосередитися на документах, але не встиг як слід заглибитися, коли почув легкий стукіт в двері, після чого вони відчинилися.

— Матвію Олександровичу, — почулася знайомий мелодійний голос.

Я підвів голову і побачив Аріну, яка стояла у дверях із чашкою в руках. Її обличчя видавало легке хвилювання, ніби вона не була впевнена, чи правильно вчинила.

— Так? — здивовано запитав я, відкладаючи папери.

— Я подумала, що після дощу ви могли замерзнути. Ось, гарячий чай, — сказала вона, обережно підійшовши і поставивши чашку на мій стіл.

— Дякую, — сказав я, трохи розгублено.

— Нема за що, — відповіла вона, дивлячись на мене з теплою, майже невловимою усмішкою. — Якщо щось потрібно, кажіть.

Я хотів сказати щось ще, але не встиг — вона вже повернулася до свого столу, залишивши мене одного з чашкою, від якої йшов приємний аромат м’яти.

Її турбота торкнула мене глибше, ніж я міг очікувати. Це був простий, але дуже щирий жест. Я мимоволі усміхнувся, але не сказав їй, наскільки це було для мене важливо. Просто знову зробив ковток і повернувся до роботи, відчуваючи тепло — не лише від чаю, але й від її уваги.

Коли робочий день завершився, я, як завжди, віз Аріну додому. Це вже стало звичною частиною нашого дня, настільки природною, що ми навіть не обговорювали це. Просто збиралися, мовчки виходили з офісу й прямували до моєї машини.

У салоні панувала тиша, яку порушував лише звук дощу, що досі барабанив по лобовому склу. Аріна знову сиділа, дивлячись у вікно, наче розмірковуючи про щось своє. Я ж, тримаючи руки на кермі, час від часу крадькома кидав погляд у її бік. Її профіль виглядав особливо ніжно у світлі вуличних ліхтарів: акуратний ніс, легкий вигин губ, ледь помітна задумливість у виразі обличчя.

Я ловив себе на думці, що не можу відвести погляду. Її краса заворожувала, але більше вражала її внутрішня сила і те, як вона трималася після всього, що сталося.

Під’їхавши до її будинку, я зупинив машину й вимкнув двигун.

— Дякую, що підвезли, — тихо промовила Аріна, повернувшись до мене. Її голос був теплим, але трохи втомленим.

— Завжди радий допомогти, — відповів я, намагаючись приховати хвилювання, яке завжди охоплювало мене в ці моменти.

— Гарного вечора, — додала вона, перш ніж відчинити двері й вийти.

Я залишився сидіти, спостерігаючи, як вона неквапливо прямує до під’їзду. Її постать, освітлена слабким світлом ліхтарів, виглядала ще більш тендітною, а рухи — витонченими.

Лише коли двері за нею зачинилися, я полегшено зітхнув, відчуваючи, як серце гучно калатає в грудях. Дощ і далі стукав по даху машини, але тепер цей звук здавався заспокійливим. Я завів двигун і поїхав додому, знову ловлячи себе на думці, що думаю лише про Аріну.

Наступний розділ буде завтра о 7:00

Бажаю вам гарного робочого тижня) 

Бережіть себе та своїх близьких🤍