Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Аріна 
Зранку, збираючись на роботу, вирішую зателефонувати Емі. Вона завжди знаходила правильні слова і, як ніхто інший, могла підтримати мене у складні моменти.

— Як ти? — одразу почала вона, навіть не дочекавшись, поки я привітаюся.

— Привіт, Емі. У цілому нормально, але вчора був просто жахливий день, — відповіла я, застібаючи ґудзики на блузці.

— Що сталося? Розповідай! — її голос одразу став тривожним.

Я коротко переказала їй учорашні події, намагаючись не розпалювати свої емоції, але Емі, як завжди, вибухнула:

— От козел дворогий! — емоційно випалила вона. — Та йому треба причандали повідривати!

Я мимоволі усміхнулася. Емі завжди знала, як змусити мене посміхнутися навіть у таких ситуаціях.

— Так, а що твій бос? Він поговорив із тим виродком?

— Говорив, — зітхнула я. — А коли повернувся, сказав, що це не моя турбота. Тож навіть уявлення не маю, як усе вирішилося. Але наказів щодо договору не було, тож, можливо, він доручив комусь іншому цим займатися…

— Що ж, сподіваюся, твій бос дав йому по пиці, — зауважила вона. — Судячи з твоїх слів, він нормальний мужик.

— Не знаю, Емі. Він же планував співпрацювати з тим чоловіком. Не думаю, що захоче загострювати. Просто сподіваюся, що мені хоча б не доведеться перетинатися з ним. Давай більше не будемо про це говорити, добре?

— Згодна, — погодилася вона. — Головне, що все закінчилося добре. Як взагалі твої справи?

— Нормально, роботи дуже багато, — відповіла я, сподіваючись, що це відверне її від теми.

— Арі, мене не цікавить твоя робота! — перебила вона, і я уявила, як вона закочує очі. — Я чекаю, коли ти мені розкажеш, що там із твоїм босом. До речі, як його звуть?

— Матвій. Матвій Олександрович, — відповіла я, відчуваючи, як мої щоки починають червоніти.

— Отже, Матвійчик! — зраділа Емі, і я чітко уявила, як вона хитро усміхається. — І як там наш Матвійчик? Він так само проявляє увагу?

— Ну… — я зам’ялася, роздумуючи, як правильно відповісти. — Він підвозить мене додому щодня, завжди запитує, як я почуваюся. Загалом, проявляє звичайну турботу, як бос до підлеглої.

Емі замовкла на кілька секунд, а потім раптом засміялася:

— Аріно, ти серйозно? Де ти бачила, щоб бос так турбувався про підлеглу? Мій бос, наприклад, максимум може сказати «дякую» і то не завжди.

— Він виключення. Просто хороший керівник, — відмахнулася я. — І взагалі, у нього свої проблеми, йому точно не до мене.

— Проблеми? — її тон став зацікавленим.

— Ну, була тут одна ситуація… — я зам’ялася, але все ж вирішила розповісти. — Якось у нас в офісі з’явилася його колишня.

— Ого! І що? — голос подруги аж підскочив від цікавості.

— Вона кричала, сварилася з ним прямо в кабінеті. Я була поруч і чула, як вони з’ясовували стосунки. Схоже, вона йому зрадила.

— Серйозно? — здивувалася Емі. — Отже, Матвійчик пережив драму. От і вилікуєте зранені душі один одного.

— Емі, не вигадуй, — зітхнула я. — Нащо я йому здалася?

— Подивимося, — загадково сказала вона. — Але я відчуваю, що тут щось буде!

— Добре, мені вже пора бігти, — відповіла я, щоб зупинити її фантазії.

— Гаразд, але я тебе попередила, — додала вона, сміючись.

Після дзвінка я ще довго думала над її словами. Емі, як завжди, вміла закинути ідею, яка потім не давала спокою.

Коли я прийшла на роботу, як завжди трохи раніше, щоб у спокійній обстановці розібрати пошту й підготуватися до робочого дня, відразу відчула щось дивне. Матвій Олександрович зазвичай приходив вчасно, іноді навіть раніше за мене. Але сьогодні він запізнювався вже на пʼятнадцять хвилин.

Я перевірила графік: на ранок не було жодних запланованих зустрічей. Зазвичай, якщо він затримується, то попереджає мене повідомленням. Але зараз — нічого. Минуло пів години, потім ще пів. Моє хвилювання росло.

Рівно через годину двері в приймальню нарешті відчинилися. Я підняла голову й побачила його. Матвій виглядав… погано. Блідий, змучений, навіть його постава, зазвичай впевнена й рівна, була злегка зсутуленою.

— Доброго ранку, — тихо привітався він, проходячи повз мій стіл.

— Доброго ранку, — відповіла я, уважно роздивляючись його.

Він лише кивнув і одразу попрямував до свого кабінету. Без жодного слова про плани на день чи завдання — що було для нього абсолютно нехарактерним.

Я залишилася сидіти за своїм столом, але думки не давали мені спокою. Що з ним? Чому він так виглядає? Чи сталося щось учора після роботи? Мимоволі згадала, як ми виходили з ресторану й почалася злива. Він наполіг, щоб я залишилася під навісом, поки він підʼїде на машині. Дощ стояв стіною, тож він промок за декілька хвилин. Мабуть, таки захворів через учорашній дощ.

Не вагаючись, я вирішила, що не можу залишити його в такому стані. Заварила зелений чай із лимоном, наповнила пляшку свіжою водою та почала шукати в сумці пігулки від головного болю. Але їх там не було.

— Дідько, — прошепотіла я. Схоже, вони закінчилися.

Взявши тацю з чаєм та водою, я зробила глибокий вдих і постукала у двері його кабінету.

— Увійдіть, — почувся хрипкий голос.

Відчинивши двері, я побачила, як він сидить за столом. Його вигляд був ще гірший, ніж кілька хвилин тому. Чоловік сидів, притулившись спиною до крісла, і тримав пальці на скронях.

— Це що? — запитав він, здивовано глянувши на піднос із чаєм і водою, які я поставила на стіл.

— Це для вас, — відповіла я впевнено. — Чай із лимоном і вода. Ще було б непогано випити пігулку, але в мене закінчилися. У нас є аптечка?

— Здається, ні, — коротко відповів він, явно не маючи сил на розмови.

— Що ж, тоді я сходжу в аптеку, — вирішила я.

— Аріно, це зовсім не обов’язково, — сказав він, але його голос зраджував втому.

— Можливо, і не обов’язково, але ви мене все одно не переконаєте, — я вперлася руками в боки, намагаючись виглядати суворою. — Ви захворіли через учорашній дощ, коли бігли за машиною, щоб я не промокла. Тож тепер це моя черга подбати про вас.