Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Матвій Олександрович зітхнув і ледь помітно посміхнувся, хоча вигляд у нього залишався хворобливим.

— Ви впертіша, ніж я думав, — сказав він, беручи чашку з чаєм.

— Звикайте, — відповіла я з посмішкою і вже хотіла вийти, але додала: — Якщо вам щось потрібно, просто скажіть.

— Дякую, Аріно, — тихо сказав він.

Я зачинила двері, відчуваючи теплу гордість, що змогла хоча б трохи йому допомогти.

Повернувшись у приймальню, я взяла гаманець і поспішила до найближчої аптеки. Там, окрім жарознижувальних пігулок, я купила термометр, льодяники від болю в горлі та таблетки від кашлю. Навіть не спитала, які ще симптоми у Матвія, тому вирішила взяти найнеобхідніше.

В офісі я одразу попрямувала до його кабінету, але за столом його не було. Оглянувши кімнату, я побачила, як він лежить на дивані із заплющеними очима. Одна рука лежала на чолі, інша — вздовж тіла.

Я тихо підійшла, поклала пакет із ліками на стіл і обережно торкнулася його руки:

— Матвій Олександрович, я принесла ліки.

Він повільно розплющив очі й підвівся, виглядаючи ще більш втомленим.

— Дякую, але не треба було, — сказав він, сідаючи на диван.

— Треба. Але спершу необхідно поміряти температуру, — я простягнула йому термометр.

— У нас є термометр? — здивувався він.

— Я купила, — знизала плечима.

Матвій легенько усміхнувся, взяв термометр і мовчки його поставив. Ми сиділи в тиші кілька хвилин, поки я не попросила:

— Давайте термометр.

Він зняв термометр і передав мені. Я глянула на шкалу й ахнула:

— Тридцять дев’ять і п’ять?! Матвій Олександровичу, вам треба негайно додому! Лікуватися нормально, лежати в ліжку, а не сидіти в офісі!

— Аріно, я зараз вип’ю ліки, і мені стане краще, — заперечив він, хоча вигляд його явно не підтримував ці слова.

— Але ви все одно не зможете нормально працювати! То який сенс сидіти тут? — я схрестила руки на грудях, дивлячись на нього суворо.

Матвій на кілька секунд замислився, а потім зітхнув:

— Мабуть, ви маєте рацію. Поїду додому.

— О ні! — я швидко зупинила його, помітивши, що він потягнувся за ключами. — Вам не можна за кермо в такому стані. Пийте пігулки, а я вас відвезу.

— Аріно, не треба. Ви і так зробили достатньо, — протестував він, але голос був слабким і більше нагадував втомлене бурчання.

— Я не залишу вас у такому стані самих. І не сперечайтеся, це марно, — сказала я впевнено. — Тож пийте ліки і ходімо.