Читати книгу - "Поруч у темряві , Кері Ло"

Через десять хвилин ми вже сиділи в машині. Я крадькома поглядала на Матвія. Він, здавалося, ледве тримався. Голова нахилена до вікна, руки схрещені на грудях, а погляд розфокусований. Мовчанка заповнила простір, і я відчула себе трохи ніяково, але не хотіла зайвий раз його турбувати.

— Адресу скажете? — запитала я, намагаючись зберігати спокій у голосі.

Він повільно повернув голову до мене. Його втомлені очі на мить затрималися на моєму обличчі, і, трохи хриплим голосом, він назвав адресу. Я ввела її в навігатор і натиснула на педаль газу, рушивши з місця.

— Ви дійсно не повинні були цього робити, — тихо промовив Матвій, коли ми вже віддалялися від офісу.

— Це не обговорюється, — відповіла я, тримаючи погляд на дорозі. — Ви мене кожного дня додому підвозите. Тепер моя черга.

Він ледь помітно кивнув, більше нічого не кажучи. Ми їхали в мовчанні. Тільки тихий звук кондиціонера та шурхіт шин по дорозі порушували тишу. Я час від часу кидала короткі погляди в його бік: Матвій сидів із заплющеними очима, намагаючись знайти хоч трохи зручне положення, а його обличчя здавалося змученим і блідим.

— Не знав, що ви вмієте водити машину, — раптом озвався він. Його голос був низьким і хрипким, наче після довгого сну. — І мушу сказати, у вас це чудово виходить.

— Дякую. Мене батько навчив. Права я отримала ще в 18 років, — коротко відповіла я, не бажаючи відволікатися від керування.

Це був найдовший наш діалог за всю дорогу. Після цього ми знову замовкли. Пейзажі за вікном змінювалися, поки я слідувала за вказівками навігатора.

Коли ми нарешті під’їхали до пункту призначення, я побачила, що район виглядає надзвичайно елітно. Сучасні висотки з панорамними вікнами та охайні зелені газони довкола будинків створювали враження розкоші та порядку. Власник великої компанії, звісно, міг собі це дозволити, але побачене все одно трохи вразило мене.

Я припаркувала машину на підземній парковці, після чого ми обидва вийшли.

— Дякую, Аріно, що довезли мене, — сказав Матвій, ледь помітно усміхнувшись. — Візьміть таксі за рахунок компанії. Картка у вас є.

— Я піднімусь із вами, — відповіла я без коливань, зустрічаючи його здивований погляд.

— Що? Навіщо? — у його голосі пролунало щире здивування, а очі стали трохи більшими.

— Проконтролюю, щоб ви відпочивали й лікувалися, — впевнено сказала я. — А то я вже здогадуюсь, що ви плануєте робити. Дістанете ноутбук і працюватимете до ночі.

— Ви відкриваєтесь мені з нового боку, — сухо посміхнувся він. — Не думав, що ви така… деспотична.

— Ви ще багато чого про мене не знаєте, — відповіла я з хитрою усмішкою. — А тепер годі балачок, ходімо, вам потрібно в ліжко.

Ми зайшли в його квартиру, і вона одразу справила на мене враження. Простора, сучасна, з величезними панорамними вікнами, які відкривали захопливий вигляд на набережну. Але приміщення здавалося дещо холодним і безликим, ніби в ньому рідко бували.

— Ви тут живете? — не втрималась я від запитання.

— Як бачите, — відповів Матвій, проходячи до вітальні. — А що, виглядає занадто похмуро?

— Просто… не дуже затишно, — чесно сказала я, обережно оглядаючись навколо.

Він знизав плечима, але нічого не відповів. Повернувшись до вітальні він вже був в іншому одязі,  білій футболці та сірих спортивних штанах.

Я простягнула йому пігулку й наполягла, щоб він ліг у ліжко.

— Ви завжди такі наполегливі? — з легким натяком на усмішку запитав він, присідаючи на диван.

— Завжди, коли це потрібно, — відповіла я твердо, вказуючи рукою на спальню. — Вам туди.

Він, трохи поміркувавши, слухняно вирушив до спальні, а я тим часом вирішила перевірити кухню. Як я й очікувала, його холодильник виявився майже порожнім: кілька пляшок води, та прострочений йогурт.

— Не дивно… — пробурмотіла я собі під ніс, зачиняючи дверцята.

Не гаючи часу, я вирішила сходити до супермаркету, який помітила по дорозі. Перш ніж вийти, я підійшла до кімнати Матвія, щоб попередити його, але побачила, що він уже заснув. Його обличчя виглядало змученим, а дихання було важким. 

Не захотівши його будити, я взяла ключі з комода та тихо вийшла з квартири.

У магазині я швидко набрала необхідного: овочі, курку, чай, лимони, мед — усе, що могло допомогти хворому швидше одужати. Повернувшись, я обережно зазирнула до спальні: Матвій усе ще спав, закутавшись у ковдру.

Я тихо зачинила двері, повернулася на кухню та почала розкладати продукти. Кухня поступово наповнилася ароматами курячого бульйону, і я відчула, як розслабляюсь, готуючи їжу.

Може, мої дії здавалися трохи дивними, але я не могла залишити його в такому стані.

Коли суп був готовий, я вирішила зателефонувати заступнику Матвія Олександровича.

— Добрий день, Михайле Андрійовичу, — привіталася я, затиснувши телефон між вухом і плечем, щоб одночасно накривати суп кришкою.

— Добрий день, Аріно, — почувся спокійний, але трохи здивований голос. — Щось трапилося?

— Я хотіла вас попередити, що Матвія Олександровича кілька днів не буде в офісі через хворобу, — пояснила я, присідаючи на стілець біля кухонного столу.

— Щось серйозне? — у його голосі прозвучало легке занепокоєння.

— Ні, звичайна застуда, — швидко запевнила я. — Просто йому потрібен постільний режим. У разі чого звертайтеся до мене.

— Зрозумів. Тоді передайте йому, щоб швидше одужував, — відповів він.

— Обов’язково. До побачення, — додала я і закінчила дзвінок.

Після цього я вирушила до кімнати Матвія, несучи склянку води та термометр. Він усе ще спав, його обличчя було вкрите крапельками поту. Я поставила склянку на тумбочку й обережно доторкнулася до його лоба. Шкіра була гарячою, і я зрозуміла, що температура знову піднялася.

— Матвію Олександровичу, — тихо покликала я, обережно торкаючись його руки.

Він повільно розплющив очі, спочатку зосередившись на стелі, а потім перевів погляд на мене. Його очі виглядали затуманеними, а обличчя — блідим і змученим.