Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

Вона пішла до свого будуара. Широким коридором, увішаним мисливськими трофеями. Думала, що були у них з Фріцем кращі часи. Було палке кохання. Особливо близькими почувались, коли полювали разом, коли сиділи в засідці в камуфляжних куртках. Тиша і спокій. Запах прілого листя. І, здавалося, – взаєморозуміння…

* * *

День був похмурий, тому з перукарні вони з Мартою поїхали в кафе, потім ще в магазин, тоді Геді скерувала авто до будинку батьків. Коли зупинилась, глянула на годинник:

– Доведеться зачекати. Мама саме в цей час у крамницях, а батько приходить о другій. Прогуляємось?

Вони неспішно пішли вздовж вулиці. Геді озирнулась і помітила, що охоронець, який їхав в окремій машині, поки що спостерігав за ними, не виходячи з автівки. Крижаний вітер дув назустріч. Пахло снігом і кригою. Марта підняла комір. Погано приклеєний куточок театральної афіші тріпотів, як маленький білий прапорець.

Геді зітхнула:

– Колись я грала в цій виставі.

– Шкодуєш за сценою?

– Скоріше за знімальним майданчиком. Мріяла колись про Голлівуд…

– Ну, з можливостями твого чоловіка…

Геді зупинилась і повернулась до афішної тумби.

– Доки я його дружина, я не буду актрисою. У нашому шлюбі він абсолютний монарх. А я лише лялька. Наче предмет, наче витвір мистецтва, який треба охороняти.

– Мені здається, ти перебільшуєш.

– Перебільшую? Та я наче в’язень, який не має права на свій розум чи власне життя!

– Kinder, Küche, Kirche.[7] Така жіноча доля. Не нам це змінювати.

– Не знаю… Раніше я розуміла себе в світі лише як актрису. Театр і кіно – вони, як наркотик. Спробуєш хоч раз – і пропадеш навіки.

– То й радій, що чоловік не дає тобі занапастити життя.

– Щось від цього мало радості…

– Скажи краще, це правда, що Фрідріх подарував тобі великий сервіз зі щирого золота?

– Та подарував, подарував. На Різдво.

– Хотіла б я бути такою ув’язненою, як ти! Гедвіга засміялась:

– Може, ще пощастить! Ходімо краще посидимо в машині. Зимно!

У повітрі закружляли крихітні сніжинки, холодні й колючі.

В автівці Марта зняла рукавички й капелюшок, а її подруга так і сиділа одягнена, наче мерзла. Несподівано Геді сказала:

– Я хвилююсь за батька. Останнім часом з ним щось не так… Знаєш, кілька місяців тому ми вечеряли в одному з наших мисливських будиночків, було вже досить пізно. І батько раптом зблід. Точніше – задеревів. І погляд дивний… Не дозволив покликати лікаря. Він каже, що нічого серйозного, але…

– Він багато працює.

– Так. Фріц призначив його директором фабрики, а це дуже відповідально…

– А тут ще й у світі не знати що робиться!

– У мене теж важкі передчуття. Комуністи, фашисти.

Краще не згадуй про політику!

За склом кружляли сніжинки, перехожі щільніше куталися в пальта.

– А як тобі Марлен Дітріх у «Розпусній імператриці»?

– Добре їй у Голлівуді! Та я не хочу знову про кіно. Немає настрою.

– Тоді розкажи хоча б, як ви зустрілися з Мандлем.

– Ну… Як у казці, справді. Він побачив мене в кіно. Ми ще не були знайомі, а він присилав розкішні кошики з квітами. Щодня. Нарешті приїхав до нас додому. Я знала, що жінки при ньому старалися бути якнайчарівнішими, але я не вдягала нічого такого, просто светр та скромна спідниця. І от сидимо поруч, а він питає: «Ви чули про мене?» – А я кажу: «Так. Але не надто хороші речі».

– Боже! А він?

– Розвеселився. Став запрошувати то на вечерю, то в театр, то на танці. Але я спочатку відмовлялась. Проте він дзвонив щодня. І щодня присилав величезні кошики з квітами та цукерки.

– Такий чоловік! А ти ще й комизилась.

– Так, я не одразу полюбила його, – Геді Мандль дивилась на вулицю, де снігопад закінчився так само несподівано, як і почався, на вікна батьківського дому і сказала несподівано здавленим голосом: – Подивись-но! Вікна закриті шторами. Чому вони зашторені зараз – о другій дня?

Вона вискочила з машини й побігла в дім. Двері були незачинені, і вона зайшла без дзвінка чи стуку. Назустріч – незнайомець у чорному костюмі. За стіною – жіночий плач.

Геді майже не розуміла, що чоловік казав їй, що вона відповідала. Отямилась, коли він спитав:

– Ви дочка пана Кіслера? Справді? Вона кивнула.

– Пробачте, мушу повідомити скорботну новину. Ваш батько помер двадцять хвилин тому.

* * *

І родина Мандлів, і вся Австрія жили ніби спокійно й звичайно. Тим часом над Європою збиралися загрозливі хмари. Але гарна жінка не повинна аж занадто цікавитись політикою.

Геді слухала по радіо, що в Іспанії лилася кров, і кінцякраю громадянській війні, до якої таємно долучилися Німеччина та Радянський Союз, не було видно, – і фарбувала нігті. Чула, як Фріц обіцяв своєму другу Ернстові Стархембергу фінансувати австрійських штурмовиків, але після того говорила з чоловіком лише про візити й гостей. Читала в газеті, що у Німеччині розпочалась антиєврейська істерія, Нюрнберзькі закони позбавили євреїв рівноправ’я, а потім гортала журнал з модами 1936 року. Елегантні вузькі спідниці, трохи розширені внизу, блузки з бантами, маленькі капелюшки, розкішне хутро. Мати радила оновити гардероб, і вона замовляла новий одяг.

* * *

Весняне лимонно-жовте сонечко зазирало до зали, і обличчя Фрідріха Мандля світилося привітністю.

– Я радий, пані Кіслер, – казав він до тещі, – я радий, що ви спонукаєте Геді частіше бувати серед людей. Чорний одяг вона зняла, але в душі все ще носить траур. Якщо зможу, я також завтра приєднаюся до вас…

По обіді вони сиділи в кріслах і пили каву. Чоловік – у темно-синьому костюмі, жінки в шовкових сукнях, досить довгих, простого крою, старша – в сірій, молодша – в червоній.

– Пане Мандль, – зайшов до зали секретар. – Вас просять до телефону, дзвонять із дордрехтського заводу.

Фрідріх підвівся, поцілував руку тещі, потім – волосся дружини:

– Даруйте, справи.

Коли двері за ним зачинилися, пані Кіслер сказала:

– Як тобі пощастило, доню! Не кожен чоловік витримає такий довгий траур.

– Довгий? Хіба?

– Більше року ти цуралася квітів і людей, не дивилась у дзеркало…

– Я сама наче померла… Як згадаю, що він помирав саме тоді, коли я поруч базікала в машині… Але ти маєш рацію. Більше року… І Фріц весь цей час був такий люб’язний зі мною.

– І так старався нас обох підтримувати!

– Старався…

– Ти чимось незадоволена? Геді задумалась, потерла скроні.

– Після смерті тата я відчула скороминущість життя… Незворотність часу. Він іде – вперед, уперед, а я – на місці… Ти завжди була для мене втіленням порядку,