Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

 8 травня 2015

       Час пройшов швидко. Я навіть не помітила як — ніби хтось поставив годинник на пришвидшення. Усе закрутилося: уроки, перерви, теплі сміхи, читання в бібліотеці, походи до кінотеатру з Артуром і навіть вечеря з татом — у Інни Іванівни з Наєю. Ми їли пасту з сиром, і я не знала, про що говорити, але виявилося, що говорити не обов’язково. Іноді досить просто бути поруч.

Восьмого травня у школі ми святкували День матері.

Було боляче. Але вже не болить. Бо я розумію: життя продовжується. І в цьому продовженні — є мамин слід.

Вона — у мені. І навіть у тому, що поруч тепер з нами Інна Іванівна.

Мені дали коробочку з листами чемності — я отримала кілька листів від дітей зі школи.

А один конверт був без підпису. Тільки знайомий, акуратний, нахилений почерк...

Це лист від мами:

«Лейло, люба доню, пробач мені.

Я змусила тата пообіцяти, що він повернеться до України після моєї смерті. «Чому?» — запитаєш ти. Доню, справа в тому, що я знала про Інну Іванівну. Вона була його першим коханням. І я знала, що коли мене не стане, йому буде потрібне тепло, яке я більше не зможу дати...

Пробач мені. І знай: татко нічого не знав, коли записував тебе до цієї школи. Це все влаштувала Валентина Михайлівна — вона була нашою сусідкою в Стамбулі, коли я ще ходила до школи. Валентина Михайлівна була заміжня за турка — можеш собі уявити? Він — водій вантажівки, а вона — домогосподарка, яка любила читати... Вони розлучилися, і Валентина Михайлівна поїхала до Львова, час від часу телефонуючи мені, щоб розповідати казки. Знаєш, усі ті казки, що я тобі розповідала, розповіла мені вона...

Лейло, не гнівайся на неї. Вона лише виконувала свою обіцянку. Але не думай, що Валентина Михайлівна допомагала тобі через мене — у неї добре серце, і я впевнена: вона поруч, бо сама так хоче.

Лейло, я люблю тебе дуже-дуже... моє ти сонце.

Доню, пам’ятай, що я завжди буду поруч — у твоїй пам’яті, у твоєму серці, у кожному доброму вчинку. Обіймаю тебе міцно й цілую з неба. 

Мама.»

Я читала лист і тримала його в руках дуже довго. Потім побачила її усміхнене обличчя.

— Мамо, ти піклуєшся про мене навіть з неба, — мовила я і в повній тиші пішла додому.

       Увечері я знайшла ще один лист. Цього разу — з почерком Інни Іванівни.

«Чого це вона?» — подумала я, відкриваючи конверт.

«Лейло,

Довго думала, говорити тобі зараз чи ні... Але зрештою вирішила, що ти маєш право знати — й написала. Здається, так трохи легше.

Пробач мені. Я вагітна. Мені страшно, бо я не знаю, як ти це сприймеш. Як сприйме це Ная. Я поговорю з нею увечері, і... можна тебе попросити їй зателефонувати? Наї потрібна буде твоя підтримка. Ная трохи інша за тебе — вона ніколи не скаже мені, що в неї на серці...

Я не прошу тебе полюбити мене, але прошу дати нам шанс. І… Лейло, я ніколи не намагатимусь замінити твою маму — ні у стосунках з тобою, ні з твоїм татом.

Не біжи зараз до нього з цим — ти перша людина, з якою я поділилася цією радісною для мене новиною. Сподіваюся, для тебе вона хоча б трохи радісна.

З теплом, Інна Іванівна (напевно, з цього часу краще буде, якщо поза школою ти говоритимеш мені просто: Інна).»

       Я довго сиділа з двома листами в руках. Потім заплющила очі, подумавши, що усе життя складається з маленьких виборів — пробачити чи ні, відкритися чи сховатися, любити чи боятися.

Я обираю шлях велетня, бо цього хотіла мама, цього хочу я.