Читати книгу - "Вода, павутина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крізь крапельку крові, яка із брови стікала через око додолу, бачив світло, яке віддалялося, і в тому світлі — Бахура Даміра, який йому махає. Він не міг махнути йому у відповідь і його це стурбувало. Потім і це світло згасло.
Третій камінь, третій вал
Слабке світло
Дивно… насправді я не знаю, чого я тут. Знаю, що лежу, і знаю, що мене нічого не болить. Це підозріло, бо взагалі-то я вилежуюся в ліжку тільки коли мене щось болить. І коли маю температуру. Думаю, я в лікарні, я майже переконаний, що я в лікарні, бо смердить, як в лікарні, і чую, як мама плаче. Мені заважає світло. Воно постійно увімкнене, тому я не знаю, день це чи ніч, і не знаю, який день. Вівторок, середа, неділя? Хоча мені би мало бути все одно. Коли захочу, запитаю когось і все. Світло якесь дуже дивне. Типу переді мною завіса, але тонка, дуже-дуже тонка штора, ні прозора, ні непрозора. Якась… Крізь неї бачу не дуже чітко, хто поруч зі мною і що довкола мене, але знову ж таки, бачу їх. Якимось чином. Достеменно знаю, коли мама біля мене, коли прийшов тато, коли зайшла медсестра і коли в палаті хтось, кого я не знаю. І здається мені, що я розумію лікарів. Насправді я їх всіх добре чую, і що найсмішніше, можу відчувати всі їхні запахи. Мама весь час біля мене, але мені дуже заважає, що вона постійно плаче і постійно мене кличе і дурнувато питає, чи я її чую. Ясно, що я її чую, коли вона завиває мені в вухо. Найсмішніше, що вона постійно говорить: «Пробудися, пробудися», а це просто ненормально, наскільки я пробуджений, причому через її виття. Не дає мені спати, хоча мені страшеенноо хочеться спати. Чому мені мама не дає спати, якщо вдома постійно мене заганяє спати? Ідіотство. Хотів би їй сказати, щоб вона дала мені трохи спокою. Насправді отак: хотів би, щоб вона перестала плакати, щоб я зміг заснути, але… гм, так. Я би зараз міг щось вигадати, але для мене буде ліпше відразу зізнатися. Так от, зізнаюся: хотів би, щоб вона все-таки лишилась біля мене. Не мушу брехати. Доки таємні агенти не мають своїх жінок, інколи й вони потребують мам, але цього ніхто не мусить знати. Принаймні на початках. Тільки нехай перестане плакати, не можу більше того слухати. Все-таки зараз засну, скільки б вона не верещала. Тільки би хтось вимкнув світло. Заважає мені, страшенно мені заважає світло.
* * *
Катарина зрозуміла жест медсестри, відійшла від Давидового ліжка і тихенько вийшла з палати, в якій лежав Давид і в яку тим часом зайшли лікарі. В коридорі оперлася на стіну біля самого одвірка, щоб бути якнайближче, коли лікарі вийдуть, і щоб відразу запитати завідувача відділенням про стан своєї дитини. У лікарні був час метушні, на візках, які штовхали медсестри, дзеленчало скло: розвозили купи брудної і оберемки чистої білизни, прогулювалися ходячі маленькі пацієнти в піжамках і домашніх халатиках; Катарина подумала, що мусить ще сьогодні купити Давидові халат, і відразу зрозуміла, що це будуть викинуті на вітер гроші: він не захоче його носити. Почувся сміх із сусідньої палати, санітарка пронесла судно, сморід перемішався зі запахом сильних дезінфекційних препаратів і вареної кави, звідкись долинув запах пересмаженої олії, і Катарина панічно стиснула діафрагму, щоб запобігти нападу нудоти. Їй бракувало повітря, але вона не наважилася поворушитися, лікарі могли вийти в будь-який момент.
— Вони всередині?
Обернулася на голос Давидового батька.
Нудота минула.
— Так. Зараз вийдуть.
— По тобі видно, що ти чатувала весь час. Зараз це абсолютно непотрібно, і ти без сенсу затрачаєш енергію, яка тобі буде потрібна, коли Давид прокинеться.
— Про енергію ти розмовляй зі своєю жінкою, а я тут, бо потрібна Давидові і тому що мені це дозволили.
Борис поглянув на неї, здивований новими інтонаціями в її голосі.
— Давидові я так само потрібен, але я через це не роблю зі себе дурня і даю людям можливість робити роботу, в якій вони фахівці.
Не встигла йому відповісти. Відчинилися двері, хтось їх притримав і пропустив завідувача відділенням. Катарина і Борис Горак підійшли одночасно, але завідувач звернувся безпосередньо до Бориса.
— Ви батьки?
— Так, батько.
Катарина мовчала.
— Через півгодини можете зайти до мене в мій кабінет.
Оточений колегами і медсестрами, лікар пішов коридором далі.
Повз Бориса і Катарину до палати увійшла медсестра і поглянула на крапельницю над Давидовим ліжком. Катарина і Борис зайшли за нею і підійшли до Давидового ліжка кожен зі свого боку.
Він виглядав по-іншому, не тому, що його голова була обмотана бинтами, і не тому, що в нього була якась сорочинка у квіточки, не тому, що був підключений до апаратів, які світилися і деренчали, і не тому, що спав. Був іншим, бо спав сном, крізь який вони не могли пробитися.
Борисові затремтіли губи, борода потворно і болюче затряслася, але він не заплакав. Принаймні не хотів цього. Катарина знайшла шматочок вільної шкіри, яка не була ні під пластиром, ні під пов’язками, ні проколотою голкою, і легенько, щоб Давида не заболіло, притулилася губами до того місця. Щось прошепотіла, затряслася, намагаючись зупинити сльози.
Увійшла медсестра і попередила їх, що краще, якщо вони підуть під кабінет завідувача, бо якщо вони його зараз проґавлять, він може десь піти в термінових справах: операції, консиліуми, консультації.
Послухалися, мов діти.
Лікар:
— Так, прошу, сідайте. Так от, поки ми не маємо вам чогось особливого сказати. Найважливіше, що дитина
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.