Читати книгу - "Вода, павутина"

стабільна, що наразі всі важливі органи функціонують. Все решта, що ми могли би вам сказати, було б передчасним. Дитина отримала важку форму струсу мозку, контузію, ушкодження голови завжди несуть якусь небезпеку, ми контролюємо можливий набряк мозку. Навіть якби він не був у комі, ми б мусили її спровокувати, щоб дати організмові можливість одужати. Сьогодні вночі ми вжили всіх невідкладних заходів, оперативно вправили переломи правої гомілки, тазової кістки. Нирки ушкоджені, але поки ми не піднімаємо через це паніки. Травми грудної клітки не мають такого характеру, щоб наразі загрожувати вентиляції легенів. Дитина на медикаментах, звичайно, даємо їх через крапельницю, не хочу вас тим обтяжувати, для дилетантів це звичайні латинські назви. Вибачте, ви не з нашої професії? Ні. Тоді, думаю, зараз потрібна тільки терплячість. Цей стан коми може тривати дуже довго, він абсолютно непередбачуваний, але власне тому, що він непередбачуваний, може кожної миті припинитися, і пацієнт може прокинутися. Ми постійно контролюємо цей стан і на моніторах, і безпосереднім оглядом пацієнта. Що вам робити? Та, знаєте, дуже важливо підтримувати з дитиною контакт. Я особисто дозволив вільно відвідувати дитину. Так, Горак, пан Горак, якщо не помиляюся? Телефонував ваш директор ще на світанку. Ми партнери і затяті суперники в тенісі. Ви граєте? Ні? Шкода, це так розслабляє. Ну от, наразі це все, можете, звичайно, цікавитись безпосередньо в мене про стан, але завжди найкраще питати чергового лікаря. Нема за що, до побачення, ми зробили все, що в наших силах, але повторюю, ризик завжди існує, травми важкі. Треба вірити. Дитячий організм сильний.

Усміхнені вийшли. Катарині захотілося підтримки для свого маленького оптимізму:

— Що ти думаєш про його прогноз?

— Нічого не думаю, треба зачекати. Він ще не виборсався.

Пошкодувала, що його про будь-що запитала. Пришвидшила кроки і сіла біля Давидового ліжка раніше, ніж Борис зайшов до палати.

* * *

Це були вранішні години у Загребі, коли одні вже працюють, інші ще добираються, дехто ще спить, а дехто вже прокидається.

* * *

Бахур Дамір уже був одягнений, коли зайшла Циліка.

— Чекай ту, сюди тобі принесу. Най спочатку дзядек поїсть, тоді Вілім і я, а потім я ти принесу балабухів і чай. Ти не попісяв в ліжко?

Бахур мовчав. Не дочекавшись відповіді, вона вийшла.

Пізно вночі, може, на світанку, Бахур Дамір був першим, хто почув, як один за одним припарковувалися автомобілі перед Давидовим домом, чув, коли почалася метушня, скрипіння і стукіт дверей, зойки, звуки кроків на бігу, верески…

Тоді він згорнувся на ліжку.

Чув, як хтось відчиняє хвіртку на їхньому подвір’ї, чув і Циліку, яка спустилася, зойкнула, почала кричати, згадувати Матір Божу і повторювати: «Трамвай, трамвай збив нашого Давида, нашого Давидка трамвай збив».

Відчинялися і зачинялися двері дому, тоді двері автомобілів, запрацювали двигуни, Катарина, Іта й Ірма поїхали до лікарні. Так було минулої ночі.

Сьогодні Бахур Дамір відсидиться у своїй кімнатці, на своєму ліжку, не виходитиме на подвір’я, нікого не чекатиме, нікому не махатиме. До ночі.

Знайшов свою точку заспокоєння і легенько хитався. До ночі.

* * *

Збиралися у кабінеті Відошича; був ранок, і люди були сповільнені. Кашляли, обмінювалися поодинокими словами, совали стільцями.

— Касумичу, зачини двері, ми не на кораблі.

Відошич зірвався на останньому прибулому, зміряв по черзі поглядом своїх підлеглих і промовив голосно, на тон голосніше, ніж зазвичай: боявся, що доведеться повторювати.

— Слухайте добре. Як ви вже знаєте, підтверджено особу жертви, і це вже багато порівняно з тим, що ми мали вчора до полудня. Те, чим ми наразі можемо займатися, базується на даних, що постраждалу не вбили на місці, на якому її знайшли. Де її вбили, не знаємо. Отож, місце скоєння злочину невідоме. Не знаємо, чому її кинули в місці, яке проглядається практично зі всіх боків, біля магістральної дороги, на вході в школу, де вона працює. Прошу, ваші думки про це. Невідомий також мотив вбивства. Кожна теорія цікава, доки не спростована правдою.

Чути було, як хтось сказав: «Ого» і несподівано замовк. Відошич зміряв їх поглядом, йому було не до дотепів, ніхто не засміявся.

— Те, чого нам бракує, — це результати судмедекспертизи, які ще, звичайно, не готові, але сьогодні вже будуть. Коли ми їх отримаємо, будемо знати, по-перше, час смерті вбитої, по-друге, про яке вбивство йдеться, про травми і безпосередню причину смерті. По-третє, з Центру криміналістичних експертиз отримаємо також аналіз біологічних слідів. Тільки тоді нам трохи розвидниться. Наразі на цьому можемо тільки спекулювати, але до отримання результатів судмедекспертизи не знаємо, який то насправді злочин. Отже, Зділар — в Травно до сусідів, Комшич — до школи і сусідніх зі школою будинків, Касумич — до подруги після того, як подаси мені звіт про вчорашній допит. Я не знайшов його на столі. Сподіваюся, мені не треба нікого з присутніх інструктувати, як це все робиться. Добре? Як тільки отримаю результати, все перешлю на комп’ютери і скличу нараду. Ясно? Розходьтеся.

Кабінет спорожнів. Касумич залишився. Дивилися один на одного.

— І? Що сказала подруга? Тепло привіталися?

— Не особливо. Сказала те, що й можна було очікувати: що товаришували, бо були майже однолітками, що знає трохи про родину, що в сам день трагедії не бачила її. Трохи перекручувала факти, видно було, що вона щось крутить: чи то вона дзвонила секретарці, чи секретарка їй, але вона точно напилася заспокійливих, а, правду кажучи, й спиртного, тому й те перекручування було майже нормальним.

— Друзі? Знайомі?

— Каже, що знала їх, але це не спільні друзі.

— Це ми ще побачимо. Дізнаємося, якою то організацією випускних вечорів і поїздок займалися дорогі просвітянки. Ніч?

— Була з сестрами і якоюсь кумою, її наймолодша сестра виходить заміж і…

— Піди ще раз з нею порозмовляй, де б вона не була: вдома чи в школі. Допитуй до виснаження. Якщо котрась із сестер буде вдома, її так само допитай. Якщо не буде, спитай де їх знайти. Добре?

Касумич був уже біля дверей.

— Так. Бувай.

Як тільки зачинив двері, хтось зі спини вдарив його по плечу.

— Тесла, та ти серйозно працюєш. Та? Поліцейський, нічо не скажеш.

Касумич обернувся.

— Йосина, що ти тут робиш? Як тебе пустили?

— Вони бояться таких, як я, в камуфляжах, от як.

Високий, сильний чоловік у бушлаті камуфляжних кольорів засміявся від вуха до вуха, вийняв руки з кишень і привітався за руку з Касумичем.

— Маєш час на каву, Тесла, чи ти, той, маєш купу роботи?