Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

О, якраз у цьому ворожість світил до світла; безжально летять вони по своїх орбітах.

Зачаєна нелюбов до світла, холод до інших сонць— ось чим надихається будь-яке сонце.

Мов буря, летять сонця по своїх орбітах — такий у них шлях. Вони йдуть за своїм невблаганним жаданням,— у цьому їхній холод.

О, тільки ви, огорнуті мороком і ніччю, добуваєте тепло зі світла! О, тільки ви п'єте молоко і втіху з вимені світил!

Ох, довкіл мене крига, рука обпікається об крижини! Ох, пече мене спрага, спрагла за вашою спрагою!

Ох, чому вночі я маю бути світилом! І спрагою за огорнутою ніччю! І самотністю!

Уночі проривається, мов вода, моє бажання — бажання говорити.

Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа — теж живе джерело.

Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа — теж пісня про кохання.

Так співав Заратустра.

ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ

Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:

— Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.

Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей — дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?

Правда, я — ліс і морок серед темних дерев; та хто не злякається мороку, знайде і трояндові кущі під кипарисами.

Знайде він і божка, найлюбішого для дівчат: край джерела спочиває він, заплющивши очі.

Воістину, заснув він серед білого дня, ледащо! Може, він надто довго ловив метеликів?

Не гнівайтесь на мене, прекрасні танцівниці, якщо я трохи покараю божка! Він, звісно, кричатиме й плакатиме, та в нього де сльози, там і сміх!

Отож із сльозами на очах нехай він вас просить до танцю, а сам я заспіваю вам пісню.

Ця танцювальна пісня глузуватиме з духу тяжкості, того найвищого і найдужчого диявола, про якого кажуть, ніби він «владар світу».

І такої пісні заспівав Заратустра, поки Амур і дівчата разом вели танок:

О життя, недавно я зазирнув тобі в очі, і мені здалося, ніби я поринаю в незбагненне.

Але ти підчепило мене золотим гачком і глузливо сміялося, коли я назвав тебе незбагненним.

«Так кажуть усі риби,— відповіло ти.— Що їм несила збагнути, те для них незбагненне.

Але я тільки мінливе й дике, в усьому як жінка, і не маю ніяких чеснот.

Хоча серед вас, чоловіків, мене звуть «глибиною» чи «вірністю», «вічністю» чи «таїною».

Адже ви, чоловіки, завжди обдаровуєте нас своїми чеснотами,— ох, які ж ви чеснотливі!»

Так сміялось воно, безвірне; та я ніколи не вірю ні йому, ні його сміхові, коли воно обмовляє себе.

І коли я віч-на-віч розмовляв із своєю несамовитою мудрістю, сказала вона гнівно: «Ти прагнеш, ти жадаєш, ти любиш,— отже, хвалиш життя!»

Я ледве не відповів їй лихим словом, ледве не сказав тій розгніваній правди; адже нема злішої відповіді, ніж «сказати правду» власній мудрості.

Так воно склалось між нами трьома. Від щирого серця люблю я тільки життя... і, воістину, найміцніше тоді, коли його ненавиджу!

Та якщо я прихильний до мудрості, а часто й занадто прихильний, то лише тому, що вона мені дуже нагадує життя!

У неї його очі, його сміх, і навіть його золоті гачки: що я вдію, коли вони такі схожі між собою?

А як життя колись запитало мене: «Що таке мудрість?» — я відповів запально: «О, це просто мудрість!

Її прагнуть і нею насичуються, дивляться на неї крізь серпанок і ловлять її сітями.

Чи гарна вона? Звідки мені знати! Та на її принади спокушаються й найстаріші коропи.

Мінлива вона й уперта, я часто бачив, як вона кусала собі губи і рвала гребінцем волосся.

Мабуть, вона лиха й нещира, і в усьому лиш баба; та коли обмовляє себе, тоді, власне, спокушає найдужче»

Коли я сказав це життю, воно злобно всміхнулося і заплющило очі. «Про кого ж ведеш ти мову? — спитало воно,— чи, бува, не про мене?

І навіть якщо ти маєш рацію,— чи можна так казати мені просто в вічі! А тепер покажи мені свою мудрість!»

Ох, ти знову розплющило очі, о кохане життя! І мені здається, ніби я знову поринаю в незбагненне.

Так співав Заратустра. Та коли танець закінчився і дівчата пішли, йому стало сумно.

«Сонце вже зайшло,— сказав він нарешті,— галявину вкрила роса, з лісу тягне холодом.

Щось невідоме підступило до мене і замислилось. Як! Ти ще живий, Заратустро?

Чому? Навіщо? Чим? Куди? Де? Як? Хіба не безглуздя — жити й далі?..

Ох, друзі мої, це вечір запитує моїми устами. Даруйте мені мою печаль!

Вечір настав: даруйте мені, що вже вечір!»

Так казав Заратустра.

ПОГРЕБОВА ПІСНЯ

«Там німотний острів могил: там і могили моєї юності. Туди я віднесу вічнозелений вінок життя».

З такою думкою в серці плив я морем.

О видива й видіння моєї юності! О миті кохання, божественні миті! Як швидко ви згинули! Сьогодні я згадую про вас немов про мерців.

Від вас, мої дорогі покійники, віють ніжні пахощі, що приносять на серце сльози розради. Воістину, вони глибоко зворушують і розраджують серце самотнього мореплавця.

Та все ж я най багатший, і мені заздрять найдужче — мені, найсамотнішому! Бо ви були моїми, а я ще й донині ваш: скажіть, кому падали з дерева такі трояндові яблука, як мені?

Та все ж, наймиліші, я плід і щедра нива вашої любові і квітую у вашу пам'ять розмаїттям дикорослих чеснот!

Ох, нам судилося не розлучатися, мої милі нетутешні дива; ви прилітали до мене і моїх жадань не як полохливі птахи,— ні, ви вірили мені, а я вам!

Так, божественні миттєвості й миті: ви, як і я, були створені для вірності й неминущої ніжності, отже, слід мені зараз дорікати вам за невірність і прозивати вас зрадливими,— інакше не вмію.

Воістину, втікачі, надто швидко ви вмерли. Та ви не втікали від мене і я не втікав від вас: не винні ми одне перед одним у нашій зрадливості.

Щоб убити мене,